Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Так… Я розумію…

— І що ти думаєш робити?

— Не знаю. Я нічого не думаю. Не можу думати. — Він весь знітився й голосно схлипнув. — Я… я не хочу жити!…

Крекчучи, Філіп встав з ліжка.

— А ти поплач, — співчутливо порадив він. — От побачиш, відразу полегшає. Я серйозно. Часом і чоловікам можна поплакати — тільки скупо, по-чоловічому. Ти ще хлопчисько, тож плач, не соромся. Пожалій себе, пожалій Матильду — і поплач. Ось зараз я піду спа-а… — Філіп не втримався і широко позіхнув. — Втомився, як собака! Ця витівниця Марґарита… — Він осікся. — Ну, гаразд. Вранці ми всі обмізкуємо на свіжу голову, а зараз лягаймо спатоньки.

Ґабріель мовчки кивнув. Він вже приготувався розплакатися, коли залишиться на самоті, і тепер ледве стримував сльози.

Біля дверей Філіп зупинився:

— І ще одне, Ґабріелю. Я накажу варті не випускати тебе з моїх покоїв. А то ще чогось утнеш.

Було близько першої попівночі, та все не згасало світло в кабінеті Александра Біскайського. Сидячи в зручному кріслі за широким письмовим столом, він уважно вивчав пожовклі від часу сувої, скріплені печатками короля та канцелярії Сенату і датовані чотирма попередніми сторіччями. Іноді переривав читання і впадав у глибоку задуму, відчужено дивлячись у простір перед собою; потім повертався до дійсності й брав наступний сувій.

— Нічого нема, — нарешті, пробурмотів ґраф, відклавши убік останній документ. — Анічогісінько… Прокляття!…

Він забарабанив пальцями по столу і вже вкотре нетерпляче поглянув на годинника.

„Дивна річ! До чого така потаємність, хай йому біс? Не інакше, як щось назріває. Щось дуже важливе… Але що?…“

Раптом за його спиною почувся тихий скрип дверей. Александр різко озирнувся й побачив на порозі кімнати свою сестру Жоану.

— Що таке, люба? Пізно вже.

— Я не можу заснути, Сандро. Я так скучила за тобою, а ти щойно приїхав — і відразу за справи. Невже вони не зачекають?

— Справи ніколи не чекають, сестричко. І взагалі, даремно ти прийшла. Якщо дядько дізнається, що ти була в мене вночі, знову почне дорікати: „Ой, донечко, ти розриваєш моє серце!…“

По губах Жоани ковзнула вимучена усмішка.

Брат лагідно дивився на неї — єдину істоту, яку він по-справжньому любив, водночас зневажаючи всіх інших, лютою ненавистю ненавидячи весь світ, що так жорстоко й підступно повівся з ним. Онук короля, син його старшого сина, що з дурного розуму помер раніше за батька, Александр був позбавлений дідом законного спадку — королівської корони. Покійний король Рікард був вельми прихильний до меншого сина, теперішнього короля, і дуже неприязно ставився до старшого, а після його смерті переніс усю свою нелюбов на Александра. Він примусив його, одинадцятирічного хлопчака, зректися всіх прав на престол, і відтоді Александрове життя було отруєне ненавистю, злобою й заздрощами. Упродовж багатьох років йому ні вдень, ні вночі не давала спокою думка, що якби його батько не був таким непокірливим сином, то Александром Х, королем Навари, була б інша людина. А саме — він, Александр Біскайський.

Рік за роком, крапля за краплею, ця отрута дедалі глибше проникала в його душу. Поступово його серце зашкарубіло, він перестав вірити в Бога й боятися пекла, безсилу й попервах нестямну лють змінили глибокий цинізм, холодний розрахунок і повсякчасне лицемірство. Александр не мав жодного друга, він узагалі забув, що означає слово „дружба“. Всі його думки та почуття підкорялися одному імперативу: будь-що повернути собі втрачену корону, і з огляду на це він поділяв людство на три табори — тих, хто стоїть йому на заваді, тих, кого він може використати для досягнення своєї мети, і тих, хто ні зашкодити, ні посприяти йому неспроможний. До цих останніх він ставився з презирством і зневагою, як до нижчих істот, однак старанно приховував це, а при потребі міг навіть вдавати з себе приязного та доброзичливого, і робив це так майстерно, майже віртуозно, що мало кому вдавалося роздивитись за зовнішнім лоском блискучого й респектабельного вельможі потворну суть озлобленого, безпринципного владолюбця.

Одружуючись із Бланкою, ґраф вбачав у ній не жінку, не майбутню супутницю життя, а передусім один із засобів здійснення своєї заповітної мрії. Знаючи про ніжну любов наслідного принца Альфонсо до старшої із своїх сестер, він розглядав цей шлюб, як вельми вдалий у тактичному і стратеґічному плані хід. Наварський король, між іншим, гідно оцінив дипломатичний успіх небожа і двічі за останні півроку відряджав його на чолі нечисленного й погано підготовленого війська на придушення селянських заколотів у Країні Басків, потайки сподіваючись, що там він зустріне свою смерть.

Але всі надії Александра розсипалися на порох, коли Бланка довідалася про його зв’язок з Жоаною. Сама по собі її відмова ділити з ним ліжко не дуже засмутила його; куди гірше було те, що після цього вона почала ставитися до нього з відвертою ворожістю. Було б щонайменше наївно пояснювати це крайньою побожністю Бланки, її святенницькими забобонами і, як наслідок, глибокою огидою, яку вона почувала до кровозмішення. Якби Александр був порядною людиною, вона б, звичайно, простила його, як простила Жоану, тим більше що його згубний зв’язок із сестрою тривав лише кілька місяців і припинився задовго до одруження. Проте нам відомо, за яких обставинах було укладено їхній шлюб. Від самого початку Бланка не мала ніяких ніжних почуттів до Александра і вже на другому тижні подружнього життя повністю розчарувалася у ньому, а ще за тиждень зненавиділа його всіма фібрами душі. Вона була дівчина розумна і спостережлива, досить швидко в неї склалася цілісна картина його ницої натури, і вона з жахом зрозуміла, щó за людина її чоловік і якими спонуканнями він керується.

Давній гріх Александра став лише приводом для розриву, та ніяк не його причиною, хоча Бланка, можливо, вважала інакше. Вона без найменшого докору сумління шантажувала його, погрожуючи викриттям і шлюборозлучним процесом. Украй непевне становище ґрафа ще погіршилося, коли Альфонсо зійшов на престол. Якщо тепер Бланка захоче позбутися чоловіка і звернеться за допомогою до брата, то