Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Це натяк?

— Натяк? На що? Я не розумію вас, кузино.

Марґарита пирхнула:

— Годі вам, кузене! Будьте відвертими: адже ви прийшли до мене не просто так, а з цілком певною метою — покохатися зі мною. Хіба ні?

„Ач!“ — подумав Філіп. — „Як вона набивається! Аж із спідниць вистрибує… Гм, а спідниць на ній якраз і немає.“

— Ну, припустімо, — відповів він, намагаючись проникнути поглядом крізь її напівпрозоре вбрання, що не складало особливих труднощів для його гострого зору.

Марґарита відкинулася на подушку й випростала ноги. При цьому її сорочка закотилася, оголивши до колін її довгі стрункі ніжки. Філіп ласо облизнувся.

— Ну то що, — сказала вона, млосно дивлячись на нього. — Почнемо негайно чи ще трохи побалакаємо?

Філіп докірливо похитав головою. Зухвала поведінка Марґарити лише охолоджувала його запал.

— Кузино, ви…

— Атож, я безсоромна, не заперечую. Зате я відверта — кажу, що думаю, чиню, як мені хочеться, і не бачу в цьому нічого негожого. Навіщо приховувати від співрозмовника свої думки та бажання, коли він чудово знає про них?

— А який сенс говорити про те, що зрозуміло й без слів? — парирував Філіп.

— Так, принаймні, чесніше. І, якщо хочете, порядніше. На мій погляд, немає нічого гіршого за святенництво, яке, на словах дбаючи про благопристойність та чистоту помислів, поганить усе, до чого лишень торкнеться його смердюче дихання. Саме святенництво спричиняє до більшості найогидніших збочень. Людині, переконаній у ницості, ганебності всього плотського, часом буває легше переступити межу, що розділяє природне та протиприродне, бо вона не завжди помічає її.

— У цьому я згоден з вами, кузино, — кивнув Філіп. — Я цілком поділяю вашу думку про святенництво; та наразі йдеться не про нього. Крім святенницьких правил пристойності, існують інші, розумні й обґрунтовані норми людської поведінки. Якщо хочете, можете назвати їх правилами гарного смаку, бо вони радше з області естетики, ніж етики. Іноді буває корисно змовчати про певні речі — і не задля якоїсь абстрактної благопристойності, а з міркувань… як би це назвати?… витонченості, чи що. Є речі, про які не варто говорити навпростець, на них слід лише натякати. Часом навіть найприємніші, найзахопливіші думки, почуття, переживання, убрані в слова, виглядають до крайності вульґарно та банально.

— Зрозуміло. А я була злякалася, що ви станете читати мені мораль.

— Боронь Боже, дорога кузино! Я ще при своєму розумі. Кому-кому, але не мені наставляти вас на шлях істини. Тим більше, що в мене немає певності, чи ви взагалі збочили з цього шляху.

— Гм… Наш пан єпископ, мабуть, не погодиться з вами.

— А я, мабуть, не погоджуся з вашим паном єпископом. На щастя, не йому вирішувати, хто заслуговує на спасіння, а хто — ні.

— Але Богові, — сумно зітхнула Марґарита; ясний її погляд вмить потьмянів.

Філіп здивовано втупився в неї:

— Отакої! Що з вами, принцесо? Ви боїтеся гніву Господнього?

Марґарита знов зітхнула.

— Часом боюся, — відверто зізналася вона. — Головно вечорами, коли лягаю спати одна. Подовгу думаю про свою безсмертну душу, про пекельні муки, про чортів рогатих… Дурниці, звісно… але страшно.

Філіп цокнув язиком.

„Отакої! Хто б міг подумати…“

— Не потерпайте, кузино, — заспокоїв її він. — Вам уготовано місце в раю.

— А вам?

— Не знаю. Але якщо я потраплю до пекла, то аж ніяк не за свою розпусність. Знайдуться гріхи значно серйозніші.

— Отже, ви заперечуєте існування гріха сластолюбства?

— Я переконаний у його несмертності. І взагалі: гріх плотський, гріх первородний — все це дурниці.

Марґарита здивовано підвела брови:

— Ви відкидаєте християнське вчення?

— Ні в якому разі. Я лише відкидаю деякі його абсурдні постулати. На мій погляд, автори Священного Писання хибно витлумачили істинне Слово Боже. Не може Господь вважати першопричину життя в основі своїй гріховній, не вірю я в це. Кажучи про плотський гріх, Він, безумовно, мав на увазі всілякі збочення — содомію, мужеложство, лесбійське кохання… — Помітивши, що Марґарита зашарілася, Філіп квапливо додав: — Втім, щодо останнього я не зовсім певен. Багато дівчат полюбляють милуватися, пестити одна одну, цілуватися, спати в одному ліжку — та здебільшого це лише невинні балощі… Гм, перепрошую за нескромне запитання: вам що, подобаються дівчата?

— Та ні, не дуже. Мені більше до вподоби хлопці, схожі на дівчат. Як от ви, любий мій кузене. Тут я цілком згодна з доном Педро де Харою. Бідолашний дон Педро! Постраждав за своє кохання. Об’єкт його нерозділеної пристрасті став винуватцем його смерті — яка розкішна тема для трагедії?

Філіп почервонів.

„Ну, Бланко, постривай! Якщо це ти розбовкала…“

„Ось, маєш!“ — злораділа Марґарита.

— Отже, кузене, ви відкидаєте тезу про первісну гріховність усього плотського?

— Геть-чисто відкидаю. А твердження, на зразок „плоть від диявола, душа від Бога“, я взагалі розцінюю як богохульство. Адже саме Господь створив людську плоть і вдихнув у неї душу. Нісенітниця якась виходить: за образом та подобою Божими — і раптом від диявола. Ні, і плоть, і душу ми маємо від Бога, а отже, вони первісно безгрішні.

— Але в такому разі, — зауважила Марґарита, — непорочне зачаття Сина Божого втрачає своє сакраментальне значення.

— А я не впевнений, що воно взагалі було.

— Як?! Ви не вірите в Сина Божого?!

— Ні, чому ж, вірю.

— Проте заперечуєте непорочність його зачаття?

— Не заперечую, а піддаю сумніву.

— І на якій підставі?

— Мені здається, — з усмішкою відповів Філіп, — що Господь Бог також небайдужий до плотських утіх.

Його слова викликали у Марґарити досить несподівану реакцію. Замість розсміятися цьому, як вважав Філіп, вельми дотепному жарту, вона спохмурніла, блакить її очей набула свинцевого відтінку, як небо перед грозою. Потім, так само несподівано, щоки її спалахнули