Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Отже, є ще надія, що ви покохаєте мене?

— Облиште всі сподівання, пані.

— Яка категоричність, принце! Яка жорстокість!

— Жорстокість?

— Атож! Хіба це не жорстоко — говорити таке жінці, якій ви дуже й дуже подобаєтеся.

— Для мене це велика честь, ваша високосте, — з серйозною міною промовив Філіп. — І за які ж заслуги я її вдостоївся?

— Годі вам манірничати, дорогий кузене! — огризнулася Марґарита. — Єдина ваша заслуга полягає в тому, що ви зухвалий, безцеремонний, самовпевнений, самозакоханий… — тут вона важко зітхнула, — і дуже привабливий сучий син.

„А ти, любонько, схоже, закохалася в мене,“ — подумав Філіп. — „Направду, сьогодні вечір сюрпризів…“

Філіп повернувся до своїх покоїв близько опівночі. Він втомлено розвалився в кріслі, закрив очі й почав був аналізувати події минулого вечора, але невдовзі облишив це заняття. Думки ліниво гомзали в його голові, а якщо й прискорювали свій біг, то мчали в геть іншому напрямку. Отож Філіп просто розслаблено сидів, загадково всміхався сам до себе і вдавав, ніби не чує приглушеного шепотіння, що час від часу долинало з маленької кімнатки, призначеної для чергового дворянина.

Хвилин за десять до кімнати ввійшов Ґабріель. У руках він тримав тацю з вечерею. Філіп розкплющи очі, поглянув на нього і здивовано запитав:

— Чому ти? Я ж велів прислати лакея, а самому йти спати.

Ґабріель щось нерозбірливо пробурмотів, накриваючи невеликий круглий столик поруч із кріслом.

Філіп гмикнув, байдуже знизав плечима і пересів з крісла на стілець.

— До речі, — сказав він, зробивши ковток вина. — Хто сьогодні черговий у покоях?

— Д’Арінсаль.

— А проте, його нема. Запропастився десь, негідник. Уранці перекажи йому, що це його передостання недбалість у мене на службі. Коли він надумає ще раз отак зникнути, то хай не повертається, а їде прямісінько в Андору, до того звалища, що зветься його родовим замком.

Ґабріель кивнув:

— Гаразд, перекажу.

Він сів у крісло і нервово забарабанив пальцями правої руки об поруччя, видимо пориваючись щось сказати або про щось спитати, але ніяк не наважувався.

— Пригощайся, — запропонував йому Філіп.

— Дякую, я не голодний, — похмуро відповів Ґабріель.

— Що ж, воля твоя. Можеш іти, друже. До ранку ти вільний.

— Але д’Арінсаль…

— Біс із ним. Нехай гуляє.

— То, може, я почергую замість нього? — з проблиском надії запитав Ґабріель.

— Не треба. За покоями догляне Ґоше, а я… — Філіп не закінчив і з тихим гарчанням вчепився зубами в засмажену курячу ніжку. Такий грізний апетит непомильно вказував на те, що попереду його чекає бурхлива ніч.

Ґабріель важко зітхнув і підвівся з крісла.

— Піду перевірю, чи приготовлено постіль.

Філіп відклав убік обгризену кістку й самовдоволено посміхнувся:

— Сьогодні вона не знадобиться. Одне чарівне дівча запропонувало мені затишну місцину в своєму ліжечку. Звісно, я не можу відмовитися.

Із сусідньої кімнати долинули притлумлені смішки. Але Ґабріель не розчув їх. Обличчя його спотворила ґримаса болю та відчаю, він рвучко повернувся і майже бігцем вийшов з кімнати, навіть не побажавши Філіпові на добраніч.

Філіп провів його спантеличеним поглядом і похитав головою.

„Дивина!“ — подумав він, повертаючись до перерваної вечері. — „Яка муха його вкусила?“

Ґрунтовніше поміркувати над Ґабріелевою поведінкою йому було ніколи. Нашвидку, але ситно перекусивши, він ретельно вимив руки в срібному тазику з уже охололою водою і витер їх рушником. Потім вийняв з канделябра запалену свічку і ввійшов до кімнати, звідки перед тим долинали смішки. На перший погляд там нікого не було, однак, придивившись уважніше, можна було помітити вельми підозріле похитування полога на ліжку.

— Маріо!

Мовчанка.

— Я знаю, що ти тут, — сказав Філіп. — Відлупцюю.

З-за полога визирнула голова д’Обіака.

— Перепрошую, монсеньйоре, я оце щойно задрімав.

Філіп усміхнувся:

— Гаразд, дрімай далі. Залишишся тут до повернення д’Арінсаля.

— Добре, монсеньйоре, — кивнув д’Обіак. — А д’Арінсаль повернеться вранці.

— То ти знаєш, де він?

Обличчя пажа розпливлося в усмішці:

— Що робить — знаю, а де — ні.

— Зрозуміло, — сказав Філіп. — Отже, ти лишився замість нього?

— Так, монсеньйоре. А втім, мені й подітися було ніде.

— У твого сусіда теж дівчина?

— Еге ж.

— Ну, ви даєте! Першої ж ночі як з прив’язі зірвалися… До речі, можна поглянути на твою кралю?

Не чекаючи відповіді, Філіп підійшов до ліжка і відхилив полог.

— Моє шанування, панно.

— Добривечір, монсеньйоре, — збентежено пролопотіла гарненька темноволоса дівчина, квапливо натягуючи на себе ковдру.

— А в тебе губа не з лопуцька, Маріо, — схвально промовив Філіп. — Вітаю з чудовим вибором.

— Ваша школа, монсеньйоре, — скромно відповів хлопець, улещений його похвалою.

— Атож, моя школа. А це, — Філіп кивнув на дівчину, — школа пані Марґарити. Скільки тобі років, крихітко?

— Тринадцять, монсеньйоре.

— Чорти лисі! Тобі ще б з ляльками спати, а не з хлопцями… Але ж і розпусниця!

Дівчина почервоніла.

— О, монсеньйоре!…

— Це я не про тебе, крихітко, а про твою пані, — заспокоїв її Філіп. — Ну, то бувайте, дітки. Приємної вам ночі.

З цими словами Філіп відпустив полог і рушив до виходу.

— Взаємно, монсеньйор, — кинув йому вслід д’Обіак. — Панночка де Монтіні теж ласий шматочок.

У передпокої Філіп розбудив свого камердинера Ґоше, наказав йому прибрати стіл у вітальні й погасити всі свічки, а сам вийшов у коридор.