Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

Марґарита похитала головою:

— А знаєте, я від самого початку підозрювала, що ваше честолюбство не обмежується однією лише короною вашого дядька Робера. Либонь, за своєю вдачею ви завойовник. Десь у глибині душі мрієте підкорити весь світ.

— Ще б пак! Адже я прямий нащадок Філіпа Войовника. Та і як не мріяти про підкорення світу з таким конетаблем, як у мене.

Філіп кивнув у бік Ернана, який, перебуваючи в оточенні фрейлін, розважав своїх співрозмовниць розповіддю про найдраматичніші битви на Святій Землі. Гордо випинаючи груди, почергово поправляючи шпагу й осмикуючи розкішний білий плащ з чорним хрестом тамплієрів, він говорив без угаву, задоволений, що знайшов уважних слухачів, і знай кидав на жінок пристрасні погляди. Утім, ці погляди ще нічого не означали: Ернан дивився так на будь-який предмет, живий чи неживий, і марні були спроби деяких панночок загравати з ним.

— Чудовий воїн! — із щирим захопленням сказала Марґарита. — Мабуть, побачивши його серед вас, єзуїти дуже перелякалися.

— Певна річ, — відповів Філіп, ховаючи іронічну посмішку. Звістка про напад єзуїтів на поїзд ґасконців вже встигла облетіти пів-Іспанії, проте конфуз, що трапився з Ернаном, якось лишився непоміченим.

— А вам відомо, що Родріґо де Ортеґаля вже усунено з посади прецептора Наварського? Наразі він перебуває під арештом і незабаром постане перед судом ордену. Його наступник, пан д’Еперне, вчора запевнив мого батька, що пан де Ортеґаль діяв самовільно і всупереч статуту, за що буде суворо покараний.

— Гм… Якщо його й покарають, то не за напад на нас, а за те, що він зазнав невдачі.

— Я теж так думаю, — погодилася принцеса. — Ніхто з самостійно мислячих людей не сумнівається, що Ортеґаль діяв за прямим наказом Інморте. Останнім часом єзуїти геть знахабніли. Я чула, що під час нападу вони навіть не намагалися приховати своєї належності до ордену.

— Так, — підтвердив Філіп. — Вочевидь, були впевнені в своєму успіхові й хотіли, щоб весь світ знав, як вони обходяться зі своїми ворогами. Гадаю, цей напад було задумано, як попередження для всіх інших. Інморте напевно знав, що на переговорах у Памплоні, серед іншого, обговорюватиметься майбутнє відлучення його ордену від церкви.

— Давно треба було це зробити, — схвально мовила Марґарита. — Якби моя воля, я б їх усіх… Ні, уявіть лишень, цей покруч де Барейро мав нахабство проситися призвідником турніру.

— Он як! І що ж відповів ваш батько?

— Звісно, відмовив. Вірніше, він просто проіґнорував його прохання. Та можна не сумніватися, що цей єзуїтський виродок однаково заявиться на турнір і постарається зіпсувати свято. Якщо він переможе, це стане справжньою катастрофою.

— Не хвилюйтеся, принцесо, — заспокоїв її Філіп. — Я не дозволю йому це зробити.

Останні слова він промовив трохи неуважно, бо вони якраз проходили повз невеличку групу з трьох осіб — Симона, Ґабріеля та Матильди. Признавши в Ґабріелеві краянина, дівчина жваво розмовляла з ним франсійською; той дуже ніяковів і відповідав їй короткими фразами. Симон, як міг, старався підбадьорити друга.

— Що ви так дивитеся на Матильду? — з раптовою підозрою спитала Марґарита.

— Чарівне дитя, — стримано відповів Філіп.

— І, боюся, вже накинули на неї оком, — зітхнула принцеса. — Та й вона явно небайдужа до вас. Коли прийшла від вас, була дуже схвильована, а очі її якось дивно блищали… Та й не їй одній ви запаморочили тут голову.

— А кому ще?

— Мені, наприклад.

— Це слід розуміти як комплімент?

— Ну… Вважайте це авансом.

Філіп жартівливо вклонився:

— Дякую за комплімент, пані. Я приймаю ваш аванс і обіцяю при першій-ліпшій нагоді відпрацювати його.

Марґарита кокетливо поглянула на нього і млосним голосом промовила:

— Присядьмо, мій принце. Я трохи втомилася.

Вона влаштувалася на оббитій м’яким плюшем канапі, помахом руки прогнала менестреля та двох фрейлін, що не знайшли собі кавалерів, і дала копняка карликові-блазню, що плутався в неї під ногами.

— Це й тебе стосується, дурню. Забирайся геть!

Коли карлик утік, Філіп сів поряд з принцесою — і, ніби ненароком, набагато ближче, ніж це приписував етикет. Марґарита не стала робити йому зауваження, а навпаки — сама ще трохи присунулася до нього.

— То я чекаю, — сказала вона, мліючи.

— Що ви чекаєте?

— Відповіді на мій комплімент.

— А хіба я зобов’язаний відповідати?

— Звісно, ні. Але правила поведінки з жінками…

— А, правила… Ну, це інша річ. То що ви хочете почути?

— Що я теж запаморочила вам голову. Що ви трішки закохані в мене.

— Але ж це неправда!

— Як?! Невже я не подобаюся вам?

— Подобаєтеся. Але я не закоханий у вас.

— Проте збираєтесь одружитися зі мною.

— Не збираюсь, а просто одружуюся. Без усяких намірів. Вас щось не влаштовує?

Марґарита роздратовано гмикнула.

— Так ні, що ви! — промовила вона. — Все чудово. Ви не любите мене, а проте, маєте намір одружитися. Адже це так заведено — одружуватися без кохання.

— Так справді заведено, — з непроникливим виглядом відповів Філіп. — У нашому колі всі шлюби укладаються за розрахунком, а що ж до кохання, то для того й існують коханці та коханки — щоб любити їх і щоб вони любили вас. От покличте до себе віконта Іверо і спитайте в нього про кохання. У відповідь він відразу кинеться цілувати ваші ніжки, які, здається мені, цілком заслуговують такого з ними поводження. — Останні його слова супроводжувалися відвертим роздягаючим поглядом.

— Нахаба! — похитала головою Марґарита. — І не просто нахаба, а винятковий нахаба.

„Ага, попалася, пташечко!“ — задоволено подумав він. — „Не такий страшний чорт, як його малюють. Ті, хто казав про круту вдачу принцеси, анітрохи не розуміються на жінках. Насправді ж вона ягня Боже…“

Філіп помилявся, але його помилка пояснювалася не зовсім звичайною поведінкою Марґарити цього вечора.