Рік 2245 - Людмила Коваленко

Очет сказав своїм:

— Бачите, ось він стоїть. Обідраний, замурзаний, вимазаний травою і землею. Не мився ще, і запахом свого тіла не соромиться затруювати нам повітря… І його душа така сама брудна, обідрана і смердюча. Його злість, недовір’я, брутальність і підозра поранили мені усе тіло.

— Чом ти не спустив непроникливу заслону? — спитала одна з дівчат.

— Хотів пізнати його… пізнати, кого пустив до вас.

— О, — засміялось кілька голосів. — Він нам не страшний… Що робити з ним?

— Візьміть їх усіх з собою і покажіть їм наш світ. Учіть мови, учіть наших звичаїв і законів… Але наших знань не відкривайте — покажіть стільки, скільки знає школяр в школі. Більше поки що не смієте їм одкривати.

— Добре, добре, — залунали голоси, а один весело продекламував:

Всі засміялись, навіть Очет усміхнувся і сказав молодикові:

— Візьми його, Петрику, і поведи митися. Я вчора показав йому, але він уже забув.

— А де вони будуть потім жити?

— В своїй хаті, — знизав плечима Очет.

— Але ж…

— В своїй хаті, — твердо повторив Очет. — Ти знаєш закон: хто хоче мати свою хату, повинен збудувати її власними руками. Тільки тоді шануватиме він працю і хату іншого.

— Налийте, налийте бокали вина-а-а, — почулося раптом із хати, і на порозі став пілот.

Скуйовджене волосся спадало на чоло, одежа була зім’ята від сну, але очі сяяли жадобою життя, до якого він знову повернувся.

— Доброго ранку, діду! — закричав він, вимахуючи на привітання рушником. — І вам усім, добрі люди!

Говорив своєю мовою, незрозумілою, але були зрозумілі його очі і вираз обличчя.

Стало легше. Зникла прірва між людьми двох століть. Вже було можна підійти до знайд і почати говорити.

Першим підлетів до Ранцева той молодик, що декламував віршика, і вказавши на себе сказав:

— Петрик.

— Ура-а-а, — закричав пілот, вдаряючи себе в груди і рекомендуючись: — Я теж Петрик.

— Ятежпетрик, — заучуючи повторив Петрик.

— Ні, ні, — замотав головою пілот і пристукуючи себе в груди проскандував співучо: — Петро Гаркушенко — Петрик, Петро Гаркушенко — Петрик.

— Петро, Петро, — закивав головою молодик, і ім’я веселим відгомоном перекотилися над двором і полетіло десь далі в повітря.

— Не до тебе говорять — то й мовчи, — тупим клином брутальности врізався зненацька в той гомін сухий голос Ранцева. — Іван. Ранцев Іван, — сказав він Петрику, що ще широко усміхався, дивлячись на пілота.

— Кмед — назвала його вчора Омем, — сказав втомлено Очет. — Кмед… І ви бачите, що він такий і є.

— О, Очет. Ти вже не любиш його і не хочеш навіть полюбити, — з огірчення і докором сказала одна з дівчат.

— І люблю, і не люблю, — сказав Очет, і легка хвиля рум’янцю прокотилася по його обличчю.

Побачивши це, молодь опустила очі, немов побачивши велике упокорення старого.

— І люблю, і не люблю, — повторив Очет. — Люблю, бо це я оживив його, вернув до життя. Не люблю, бо він не такий, якою повинна бути людина. І я не знаю, чи добре я зробив, що пустив його сюди, між вас.

— Це як мій батько, — засміявся Петрик. — Він каже, що коли б він знав, що в нього будуть такі сини, як я і Лексі, то він тричі подумав би перед тим, як одружитись.

Очет здригнувся, підвів голову і довго мовчки дивився на Петрика, вслухаючись в його думки і в свої почування. Усміхнувся і згідливо хитнув головою:

— Мабуть, маєш рацію. Я не був батьком і не міг зрозуміти своїх почувань… Коли б дав життя такому, як ти, то не боявся б, але тепер не знаю, чого вартий оцей мій синок.

Прийшла черга червоніти Петрику. Тепер ніхто не опустив очей. Тихий шелест сміху пролетів поміж них. Дівчина, що докорила Очетові, підлетіла до нього і тихо попросила:

— О, Очет, лети з спокійним духом.

— Так і буде, дитино, — заспокоїв її він.

Вийняв коробочок, натиснув його і почав підійматися над землею.

— Стоп, отець, куди? А ми ж як? — закричав пілот, біжучи по землі за Очетовою тінню.

Очет обвів широким помахом руки весь двір, ніби об’єднуючи усіх докупи, і спокійно поплив в дальшому, вищому леті.

Пілот стояв задравши голову, аж поки Очет не зник з овиду. Коли глянув униз, на двір, Ранцев знайомився з новими. Підходив до кожного, що стояв на землі, тиснув йому руку і рекомендувався:

— Іван Ранцев. Іван… Іван…

Тим, що висіли в повітрі, махав рукою, тикав себе в груди і все знову і знову повторював своє ім’я.

Літуни одразу зрозуміли церемонію, і кожен називав своє ім’я. Імена звучали знайомо. Найбільше було слов’янських, змінених вимовою, інші нагадували давні книжки чи