Рік 2245 - Людмила Коваленко

Ще думки перекочувались через мозок, а він уже схопився з ліжка і навшпиньки пішов до сусідньої кімнати.

Тільки тепер зауважив, що дверей не було. Дверна лутка була заповнена кольоровими плетеними шнурами, що йшли потрійним рядом. Ранцев обережно розсунув їх і прослизнув уперед.

Був у тій кімнаті, де ожив і де бачив свою смерть. Не думав про це. Шукав того, що могло б спричинити смерть іншим. Злодійкувато роззирнувся. Не було нікого. На дошці одсунутого стола мирно лежала його бомба.

Стримуючи себе, повільно підкрався до неї і взяв у руки. Одразу почув себе певно і тихо розсміявся, вишкірюючи зуби. Поклав за пазуху і притримав рукою. Подумав. Схрестив руку другою рукою і хмикнув.

«Наполеон був дурачок! Я їм покажу, як треба владати!»

Тихо вийшов у розкриті двері, спустивши голову, ніби в задумі. Спідлоба крадькома розглядався. Двір і сад видавались порожніми.

«Сховаю поки що десь у кущах. Дітей нема… Старий, мабуть, далеко не ходить».

Пішов знайомою з учора доріжкою повз басейн. Раптом завмер.

В басейні мився Очет. Поплескався ще в чистій воді і виліз. Ранцев притулився до стовбура дерева і зачаївся. Старий старанно витирав бганки обвислої шкіри і кістки, що виступали на ньому, як на скелеті. Потім одягнувся.

— Чилин-линь, — пропиликала синьогрудка з сусіднього куща, задираючи хвостик і боком дивлячись на старого.

— Чилин-линь, — передражнив її Очет і засміявся.

Обвів сяючим поглядом сад, пташку і небо і раптом заспівав старечим, але ще приємним голосом:

— Славлю Бога мого в усіх створіннях його і в усіх хвилинах його.

Ранцев не зрозумів слів, але зрозумів, що старий молиться.

— Жду хвилини, о Господи, коли дозволиш прийти до Тебе і розтанути в Тобі, — співав далі старий, підносячи в екстазі руки догори і обертаючись на схід.

Ранцев скористав з тої хвилини, щоб тихенько прослизнути повз басейн і проскочити вглиб саду.

Сад був чималий і без усякої огорожі переходив у ліс. Стежок не було. Землю укривала папороть. Ранцев ішов, не приглядаючись до землі, але в голові неспокійно поворухнулось:

«Тут щось не так».

Спинився і придивився. Папороть була не звичайна. Не кінчалась стрільчасто і не розходилась вирізаними листками. По обох сторонах стрижня стирчали два великих квадрати тут, чотири менших там, два трикутники під двома колами… Всі геометричні фігури комбінувались в листках: коло, ромб, конус, квадрат…

— Чортовиння, — вилаявся Ранцев. — Хтось мусив тут ходити, ці фокуси виробляти… І в лісі нема чоловікові спокою.

Пішов далі, обережно розсуваючи ногами стебла, щоб не лишати слідів. Розглядався.

«Сховати в дупло? Може вдарити блискавка… Якщо у них ще бувають громи і блискавки… Закопати? Так чим же тут закопаєш? Ці ідіоти, мабуть, і лопат не мають».

Побачив густі зарослі шипшини і радісно кинувся розсувати їх.

«Сюди вже не залізуть, поколяться», — думав, почуваючи як гострі колючки деруть йому тіло.

Проліз в саму середину і радісно засміявся. На розвилині трьох стовбурів лежало старе покинуте гніздо. Було велике, обплетене лозинками і обмазане глиною.

«Оце покладу їм яєчко», — весело подумав, вмощуючи бомбу в гніздо.

Виліз і уважно розглянувся, щоб запам’ятати місце.

«Два дуби праворуч, дві сосни ліворуч. Можна легко знайти. Тепер тільки запам’ятати дорогу.

Лише тепер почув тихий плюскіт води. Пішов у тому напрямі і раптом спинився. Перед ним на високому березі стояла біла скляна колона. Широка смуга темно-фіалкового кольору оперізувала її вгорі.

«Електрика», — подумав Ранцев.

Але дротів не було. Тільки глухе рокотіння долітало десь глибоко внизу, ніби там клекотіли у підземній домні величезні маси розтопленої руди. Ранцеву здавалося, що навіть земля під його ногами здригається.

Відчув, що жалюгідними є схованки, і його хитрощі, і він сам, і навіть атомова бомба.

«За цей час вони, мабуть, таких бомб понавидумували, — подумав півзаздрісно, півшанобливо. — То не жарт — 300 років. «Техніка визначає все», — пригадались йому раптом слова, що колись вбивались йому в голову з усіх сторін і всіма способами. — Так, техніка, то вам не жарт… — котилися думки далі. — Цей старий, здається, простакуватий… В нього неважко буде випитати… Потім вчити далі… Так, грозити не можна, не маю чим… не знаю їхніх військових таємниць… І що це за країна? Придобрюватись треба, придобрюватись… перегнати тих трьох, щоб не вилізли поперед мене. Особливо пілот, він краще знає машини…»

Ще раз роздивився навкруги і примітив унизу на колоні цифри. Схилився:

«II. III. III.» — стояло там.

«Тепер легше буде примітити», — зрадів і почав шукати дороги додому.

Коли дійшов до двору, спинився вражений. Двір був повен людей. Не так двір, як над двором. Літали, радісно вигукували, вимахували руками, одлітали і знову верталися.

Все це стреміло до Очета. Той стояв, трохи зігнувшись, як завжди, але очі його сяяли такою любов’ю, така загальна приязнь била в очі від тієї групки, що Ранцеву вдарила в груди люта зависть.

«Так он він який! — дрогнуло щось у нього від зависти, гніву і зневаги. — То він тут велике цабе… Такий старий гриб…»

Проте, не спиняв кроку і йшов до людей, бажаючи швидше, швидше, швидше зрозуміти, розібратися в відносинах, зорієнтуватися, вивчити, опанувати і заволодіти.

Люди теж побачили