Рік 2245 - Людмила Коваленко
«Чорт! Лежить тут, дразнить, а сховати нікуди, — вилаявся в думці Ранцев. — Дурацькі фасони якісь. Якась секта, чи що? Тут же ще в Бога вірять».
Двері одчинились. В кімнату увійшов Очет, а за ним…
Ранцев остовпів і відступив два кроки назад, неприємно вражений: за старим ішов пілот і два бортмеханіки.
— Тю, то старий чорт і вас злапав? — замість привітання гукнув Ранцев. — Де він вас спіймав?
— Очевидно, розкопали в снігах, — відповів пілот. — Ще нічого не знаємо. А куди ти зник? Хромченка, другого пілота, з тобою не було?
— Не було, — відповів похмуро Ранцев.
Згадав знову снігову пустелю без краю, себе серед неї, почуття волі і влади. Тепер кінець. Їх троє тут, а бомба лежить на видноті, і не знати, хто заволодіє нею, хто матиме владу і силу.
Ранцев миттю змінився і кинувся сердечно стискати руки товаришам, непомітно відводячи їх від столу.
— Але добре, що нас четверо. Легше буде управитись з старим. Він, видно, багатій тутешній.
Він обернувся до Очета і, вже не церемонячись, скомандував, показуючи на рота:
— Ану, старий, їсти. Та швиденько. Ач, буркали які, як у слона, — додав пошепки, ніби боячись, що Очет зрозуміє його. — Так очима й свердлить.
Очет стояв непорушно, вдивляючись у чотири чужих обличчя, і лице йому темніло і сумнішало. Тільки на повторний оклик Ранцева він втомлено прикрив очі повіками і підійшов до стіни.
Вийняв з неї одну скляну цеглинку, звідки війнуло холодом, і дістав з отвореної маленької ніші якийсь пакетик, таріль і склянки. Насипав на таріль кілька маленьких таблеток злотавого і темно-брунатного кольору і одійшов.
— А це що? — здивувався Ранцев. — Чи він думає, що ми хворі?
— А може, отрута? — недовірливо спитав бортмеханік з випнутими вилицями, що мовчки і цікаво роззирався по хаті.
Ранцев схопив таріль і ступив до Очета.
— Раніш проковтни це сам, — крикнув він грізно, тичучи тому тарільчик майже в рота.
Очет одхилився, обурено блиснув на всіх очима і владно показав пальцем на стінку. Ранцев глянув туди, куди раптом прикувалися очі старого.
На невеличкому непрозорому екрані, якого він раніш не помітив, заворушились неясні постаті. Мить — і вони виступили ясніше.
З сотню людей, одягнутих так, як Очет, але молодших, летіли в повітрі. Ніжна музика супроводила їх літ і ніби несла їх. Оточували більший предмет, щось ніби літака, але невеличкий, легенький, без пропелера і без мотора. Та не був беззвучний. Його звук ніби творив поважне і основне тло для ніжних мелодій, що лунали навкруги, переплітались, перегукувались і замовкали, зливаючись з ним, щоб за хвилину розпочати нову мелодію.
Летіли над дивною землею. Була мертва й безлюдна. Хтось несамовитим плугом вивернув її надра і розкидав його купами каміння і грузу. Так само купами було розкидане і каміння, створене людськими руками. Тільки де-не-де стирчали ще уламки стін. Земля навколо них була рожева від перетертої цегли.
— Якісь міста, — хрипко прошепотів молодший бортмеханік, не можучи знести мовчання.
Часами ями в землі були неосяжно великі, і звук з літака ставав низьким і грізним і байдуже невблаганним.
Тоді маленькі постаті людей зривались вгору, і кожен одкривав невеличку касетку, що мав через плече. Темно-фіалкові проміння, виграваючи то чорним, то багряно-червоним, лилися з касеток в долину. Перетинались, пересуваючись по краях і дну ями. Якісь виплески полум’я раптом вихоплювалися з неї, грали зеленим і блакитним, щоб за секунду розтанути в спокійному фіалковому промені.
— Ніби прожектори, — знов не витерпів молодий бортмеханік. — Тільки згори вниз.
Якась постать одділилась од інших і полетіла вперед. Четверо впізнали її.
— Старий, — констатував бортмеханік, і Ранцев штовхнув його в бік ліктем.
Очет летів невисоко, тільки часом обминав вгору великі ями. Проминув смугу покаліченої голої землі і полетів над новою смугою, де пасма білого кольору мішалися з чорними видовбнями і великими синіми озерами, що похмуро блищали в темних, безростинних берегах.
Очет злетів нижче, і четверо побачили землю ясніше. Місцями була вкрита уламками алюмінію, що безпомічно стирчали вгору, ніби благаючи прощення….
— Літаки, — прошепотів бортмеханік, автоматично відсуваючись від Ранцева. — О! Наш! — раптом крикнув він, побачивши крило з знайомим гербом.
Ніхто не відгукнувся. Всі мовчали, тяжко і нерівно дихаючи.
Очет летів далі. Скінчилися сліди борні. Земля знову лежала спокійно, виблискуючи непорушним білим снігом.
— Як він не змерзне? — здивувався бортмеханік, і всі перевели очі на голі, худі старечі ноги, що спокійно посувались над снігом, несені невидимою силою. І прислухались. Музика ще чулась, але тиха й задумана, переливаючись терціями в межах двох гамм.
Очет одягнув окуляри. Неясний матовий відблиск падав од них на сніг. Четверо побачили, що було під снігом. Було порожньо і мертво. Тільки часом темнів сріблястий лис, уткнувши голову у хвіст. Спав чи помер — четверо не могли розібрати, бо Очет летів далі, а вони бачили тільки те, що бачив він.
— Га! — раптом дико скрикнув Ранцев, одкидаючись назад.
Побачив себе. Побачив крізь зотлілий хутряний мішок. Півзаплющені очі мертво склилися на нього. Щелепа одвисла, а худе воскове обличчя заросло рудою щетиною.
— Закрий! — гукнув він на Очета, на мить закривши очі руками.
Але старий не поворухнувся. Не чув, весь заглибившись у спомини, що їх викидав на екран.
— Тихо, Ваню, тримайся, — співчутливо прошепотів бортмеханік, кладучи
