Рік 2245 - Людмила Коваленко

— Та сумую, — винувато розвела руками Омем. — І розумію. І примирилась. Але сум за нездійсненою красою, за нерозквітлою квіткою все не кидає мене.

— Через твої руки і серце перейшло стільки інших.

— Так. Але чому тієї не було?

Омем помовчала і сумно покивала головою.

— Отакі ми з тобою мудрі. Старіємо і маліємо. Вже таки час нам відходити, а ми все тримаємось життя. Ну, лишайся з спокійним духом.

Очет вийшов за нею.

— Чом не літаєш на тонах? — спитав він.

— Та так, щоб не лякати дітей. Початок Початків надто простий і суворий. Хто не вміє ще чути і розуміти, розчарується, занидіє.

— О, мої вже бавляться в простоту… Навіть твоя ваза видасться їм надто вибагливою. У них тепер в моді тільки кола, трикутники і квадрати.

— То час вже посадити їх на землю. Вона вирівнює розумування.

— Багато вже відходять самі. Зрікаються літати, самі довбають землю, сіють пшеницю, палять перед своїми шатрами багаття і співають тужливих українських пісень.

— То добре. Так мусить іти. Інакше не переможуть ні влади розуму, ні влади землі.

Омем вийняла з-за пазухи невеличкий коробочок і натиснула на западину в ньому. Хвиля тепла війнула навколо неї, і почувся звук. Низький і грізний. Страшний в своїй байдужій владі, з одвічною тоскою до виявлення, що вирувала в тремтінні його переливів.

Все затихло навкруги, дослухаючись того неголосного, але всепокриваючого звуку. Літаки спинились в леті, а квіти в садку повернули всі головки в його бік.

Але Омем уже вмикнула в западину мережу срібних дзвіночків, і звук покірно затих, уступаючись перед їхнім веселим передзвоном.

— Лети з спокійним духом, Омем! — гукнув Очет навздогін одлітаючій і повільно пішов до хати.

Ранцев прокинувся, ніби хтось гукнув його. Злякано розплющив очі і розглянувся. Не було нікого. Спробував поворухнутись. Повна воля. Ніщо вже не тримало його. Зсунувся на підлогу і став, тримаючись за стіл. Ноги підгинались в колінах, але почував себе бадьорим і певним. Раптом радісно скрикнув і кинувся до дошки, що виступала від столу.

Замотана в шовк і зотлілу вовну, там спокійно лежала бомба.

— Бомбочка! — прошепотів хрипко і жагуче. — Моя бомбочко!

Злодійкувато схопив її і хотів сховати. І тільки тоді побачив, що не має куди сховати.

Стояв голий. Криві, вихудлі ноги тремтіли від ваги тіла, хоч тіла майже не було. Рудувата вовна на грудях побіліла при тілі.

«Чорт! Скільки ж то я спав, що так ослаб? Тепер би м’яса шматочок і випити, — сласно подумав Ранцев. — І щось одягти… Хоч, здається, ескімоси ходять в хаті голі».

Почулось шаркання старечих ніг, і Ранцев швиденько поклав бомбу на місце. Повернувся з невинним виглядом до дверей і знову зустрів ті самі очі. Здавалось, вони перебирали одну по одній усі його думки. Від Ранцева очі перейшли на бомбу і довго спочили на ній. Потім повіки опустилися, ніби закриваючи з-перед очей і Ранцева, і бомбу.

Старий підійшов ближче і ткнув на себе пальцем.

— Очет, — сказав він і повернув пальця на Ранцева, запитливо піднісши брови, але не дивлячись.

— Іван, — ткнув Ранцев і собі в груди.

— Ходім, Іване, — сказав старий, і Ранцев радісно розсміявся.

— Та ти, бачу, старий, і по-нашому вмієш, — ткнувши себе ще раз в груди, сказав з притиском: — Руський, рус, рашен.

Старий підвів повіки, ніби шукаючи за Ранцевим черепом пояснення до слів, і тихо усміхнувся, заперечливо водячи пальцем.

— Нема.

— Як то нема? — обурився Ранцев. — Є, брат ти мій, отут зараз, за океаном.

Але старий вже не слухав, а тільки поманив пальцем і пішов уперед. Ранцев покірно пішов за ним.

«Якийсь трохи малахольний дід», — подумав він, і знову почуття небезпеки і потреби бути обережним замутило його бадьорість.

Старий вивів його у двір і показав на невеликий обмурований басейн, що ховався поміж кущів і дерев.

— Купатися? Добре, — згідливо хитнув головою Равцев. «Але яка ж це Ескімосія, коли так тепло?» — губився розум у здогадах, поки очі мимоволі тішились красою дерев і квітів.

Та старий уже кинув у воду якийсь камінчик, од чого вода замутилась, поклав на траву шматок полотна і таку саму одіж, яка була на ньому, і одійшов.

Ранцев ступнув у басейн. Тепла, пахуча, мильна вода огорнула його так ніжно, що він від приємности розсміявся і вилаявся:

— Здорово живе, сукин кот, старий!

Довго лежав непорушно, а потім почав енергійно змивати з себе бруд. Та вода не темнішала від того, тільки ставала дедалі холодніша і світла.

«Проточна, — догадався Ранцев. — І вливається, і нагрівається. Сказано, капіталістичний світ. Всього напридумали».

Одягнув на себе полотняний одяг і скривився.

«Чи вже ж і мені отак ходити? Ні штанів порядних, ні жодної кишені… Хоч би пасочок якийсь… Як хто побачить з порядних людей, сміятиметься».

Почув знову приступ голоду і поспішив до кімнати. Та в кімнаті нікого не було, і Ранцев сердито здвигнув плечима, підійшов до столу.

Бомба по-старому лежала