Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко
— У мене буде своя дитина, Дімо. У мене та у Рити. Ні, неправильно… Мав бути. Міг бути… І ніколи не буде.
- А... скоро? — безглуздо спитав я.
- Яка різниця…
— Я… я тебе вітаю, Кріс…
Настала тиша. На мить мені здалося, що Кріс зараз схопиться і вдарить мене. Але він знову засміявся дивним, незвичним сміхом.
— Дімку, ти нічого, нормальний… У діти я тебе не взяв би. А у молодші брати — із задоволенням.
- Дякую.
Кріс почав тонко, тихо хихикати.
— Які ми… ввічливі… добрі. А вони нас убивають. Примушують вбивати одне одного. І нічого не вдієш, нічого…
— Кріс, ти як п'яний, — обережно сказав я.
- Так? - Він замовк. — А це схоже… мабуть. Я там не пив… Тільки одного разу пиво скуштував… із братом.
- На що схоже? Кріс! — я схопив його за плечі, струснув. — Ти викинув ту погань чи ні? Кріс! Куди ти робив наркотики?
— Не кричи, — майже нормальним голосом попросив Кріс. - Я майже у формі. Вже минає…
- Ти ж обіцяв... І Тому сказав, що викинув, - з образою і болем сказав я. - Навіщо ти так…
— Завтра вони нам знадобляться. Щоб битися, не відчуваючи болю. І вмирати, не відчуваючи страху.
- Ти дізнався, що це?
- Ні, я не питав Тома. Та й не важливо. Кокаїн, або крек. Якщо вдихати зовсім небагато, то свідомості не втрачаєш, і нічого не здається. Просто весело, і немає страху.
Він помовчав і безнадійно промовив:
— Ми всі один одного лупимо. А треба було б до господарів дістатися, з ними поговорити. Але ж вони труси, вони показуються. Їжу розподіляють та огризки забирають, от і вся робота.
Я хотів кивнути, але передумав. Все одно темно. Кріс не побачить мого ввічливого жесту. До господарів дістатися? Добре б. Інга давно про це говорила. Але ж вони не показуються, тільки відходи забирають... До себе... Кожної опівночі. Складаємо все сміття на полицях кухонної шафи, і …
- Кріс!
Я схопився. Ідея, божевільна, дика, але Ідея з великої літери билась у мозку, вимагаючи виходу. Аби Кріс зрозумів. Аби повірив.
Аби не пошкодував залишків динаміту.
10. ДИВЕРСІЯ ПРИЗНАЧЕНА НА ПІВНОЧ
На кухні нас було троє. Кріс, Тимур та я. Інші сиділи в Тронному залі, а Меломан з Толиком чергували біля дверей. Серед нас могли ховатися інші агенти, крім Ігорька. А ризикувати ми не могли. Нехай краще всі будуть на увазі один у одного.
— Полиці вузькі, — тихо лаявся Тимур, очищаючи шафу. — Вони спеціально їх зробили такими, чи що? Я міг би залізти всередину і переправитися до них… А може, виламаємо полиці? Тоді я влізу.
— І прибудеш до мети у вигляді шести вузеньких шматочків. Краще використовуємо динаміт, — твердо сказав Кріс.
Я подумав, що й ефекту від двадцяти кілограмів динаміту буде більше, ніж від Тимура із двома мечами. Але говорити не став, до чого ображати нашого найкращого бійця… Чорт, яким досвідченим дипломатом я стаю! Продумую, що можна говорити, а що не можна…