Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
У представництві Міністерства Зими слід було з’явитися тільки через п’ять годин, а панна Єлена від’їжджала увечері; поїхалося спершу до Польської Бібліотеки.
На аркушику, вкладеному в бумажник, малося виписані питання для вивчення. Останнє, дев’яте, стосувалося Німого Повітроплавця, щодо якого пані Ґвуждж указала термін з точністю до місяця. Бібліотекар, пан із більмом на лівому оці, який пересувався з ціпком, підтвердив, що авжеж, вони мають тут річні комплекти усіх періодичних видань, видаваних у Байкальському Краї, в тому числі щоденної преси Іркутська. Попросилося за 1919 рік. Він провів у сховище на запіллі й указав ціпком на коробки, оббиті бляхою. Що ж, шановний пан сам бачить, що тут діється.
Польська Бібліотека, попри чергову щедру пожертву Клубу Зламаної Копейки, не могла вибратися зі стану постійної катастрофи: з реґулярністю, гідною лихваря або китайського прокляття, вона ставала жертвою лютих, котрі проморожувалися крізь сховища й зали бібліотеки. Не допомагали переїзди в щоразу дорожчі й щоразу дальші від Шляхів Мамутів місця; не допомагали п’яті поверхи й підвальні варти. Уже вп’яте за три роки доводилося поспіхом евакуювати всю збірку. Тепер вони не клопотали вже навіть про нову будівлю, — коли морозяник пішов далі, бібліотекарі очистили й осушили приміщення і розпакувалися тут знову. Проте більшість меблів надавалися лише на розпал; нових іще не придбали, а книгозбірня лежала в стосах коробок і ящиків, таким робом створюючи в порожньому просторі лабіринти, дещо подібні до укладу крижлізних полиць і шаф у Лабораторіях Круппа. Людина переміщувалася усередині бібліотеки, мов глиста в нутрощах сонного монстра. Щомиті — часто просто під ногами — лунав тріск і хруст, від якого волосся ставало дибки: це випростувалися паркетні підлоги, здуті унаслідок пересування ґляцію. Сірий тиньк відпадав від стелі продовгуватими шматками.
Знайшовши річні комплекти, зшиті у великі півпудові книжки, перетяглося їх на стіл біля вікна в головній залі, неподалік од столика бібліотекаря. Старий підсунув зошит для запису. До скриньки для пожертв вкинулося трирубльовку.
Сілося до столу й відкрилося книгу.
Історія почалася 1882 року, коли інженер Саломон Авґуст Андре узяв участь у першій науковій експедиції на Шпіцберґен. Його тоді полонила ідея здобути Північний полюс за допомогою аеростата, тобто в кошику повітряної кулі, наповненої воднем. Саломон Андре працював у шведському патентному бюро, був членом міської ради Стокгольма й пропаґував ідею емансипації жінок унаслідок промислового поступу, а в науці уславився публікаціями про феномен — так, так — феномен теплопровідности. 1896 року він побудував аеростат «Örnen» себто «Орел», справжнє диво тогочасної техніки; пан Андре здобув для свого починання заступництво Шведської Академії Наук і дотації з королівської скарбниці та від Альфреда Нобеля. 11 липня 1897 року «Орел», із панами Андре, Френкелем і Стріндберґом у кошику, вилетів зі Шпіцберґена. У кошику також були кліті з поштовими голубами, з якими Андре мав намір надсилати інформацію про хід експедиції. Останнє повідомлення від «Орла», отримане на Шпіцберґені, було датоване 13 липня, 12 година й 30 хвилин. «На борту все гаразд. Це третє повідомлення, надіслане з голубом. Андре».
… Пошуки повітроплава й екіпажу тривають досі. Шведи не шкодують ні грошей, ні зусиль. Упродовж багатьох років заходами керував брат Саломона Ернест Андре. В лютому 1900 року світ облетіли перші чутки про знайдення оболонки «Орла» в Сибіру. Допомогу запропонував князь Кропоткін, який тоді мешкав у Великобританії, член Британського Королівського Географічного Товариства. Він навіть підготував мапу з зазначеним місцем катастрофи біля витоків Єнісею. Мисливці, золотоискатели й тунґуси роками зносили різні металеві, дерев’яні й полотняні рештки, вимагаючи обіцяних нагород. Ернест Андре телеграфом дискваліфікував ці знахідки. Згодом, після приходу Криги, телеграфне сполучення стало неможливим. Сибіром кружляли подальші чутки, леґенди, міти, щоразу фантастичніші. Між тунґусами жила оповідь про приземлення «літаючого човна» на горі Тоґо Мар. 1918 року Тоґо Мар разом із Якутськом, Алданським плоскогір’ям, Джуґджуром і берегами Охотського моря давно вже перебувала під Кригою. Й ось тоді золотоискатели, які працювали для Лензото, натрапили над Олекмою, у передгір’ях Станового хребта, на чоловіка, якого преса згодом охрестила Німим Повітроплавцем.
… Передусім, він не розмовляв. Чоловік мав фізіономію європейця, що стало виразно помітно тільки тоді, коли його поголили від багаторічного заросту. Він був уже дуже старий і виснажений; йому бракувало усіх пальців ніг, вуха, багатьох пальців рук, зубів теж усіх, мороз забрав його ліве око. Німого знайшли без одягу й багажу, окрім кількох погано зшитих шкур тварин. Звідси постала гіпотеза, що він жив упродовж багатьох років серед тубільців. На російську мову він не реаґував, і, здавалося, узагалі не розумів, що йому кажуть, що намагаються повідомити жестами й виразом обличчя, — а це вже було для Краю Лютих дуже дивно. Каторжників давно не таврували, як це чинили колись — літерами «КАТ» на обличчі й руках, — отож, спершу люди із Лензота не виключали, що то був якийсь в’язень-утікач; але ні. Незабаром також згадали про «Орла». Послали за шведом-геологом, який працював десь на берегах Лєни. У міжчассі Німого утримували в покої при коморі в таборі над Олекмою. Його оглянув лікар і сказав, що це, без сумніву, напрочуд морозостійкий зимовик: деякі частини його тіла зовсім не відчували дотику, настільки заморожений був у них обмін речовин. Проте старий рухався, дихав, їв, випорожнювався, серце билося (хоча й дуже повільно). Послали шукачів, щоб ті пішли його слідами в зворотному напрямку, — сліди урвалися через кільканадцять вёрст.
… Його тримали в тій коморі тиждень без одного дня; сьомого ранку всередину увійшов чоловік зі сніданком, і виявилося, що Німий Повітроплавець зник. Він не вийшов — вікна були заґратовані, зрештою, міцно забиті, а двері замкнуті знадвору на засув і колодку. Підлога з модринових дошок у коморі була розтрощена, проламана; проте Німий не міг таким чином прокопати лаз під коморою, бо ґрунт був замерзлий на каменюку. Думка, що то лютий випірнув із Шляхів Мамутів і викрав його, також не трималася купи: упродовж ночі ґляцій не встиг би виморозитися й уморозитися назад, не кажучи вже про те, що всі в таборі зауважили б різке падіння температури, а половина обладнання у коморі луснула б, чи якось по-іншому цілком очевидно зазнала б ушкоджень. Докладно обшукали другу частину комори, куди Німий мав вільний прохід. Жодного сліду від нього там не знайдено, занотовано лише ту дивину, що цілкомо понищено було деякі скрині з припасами, — в статті в «Иркутских Новостях» журналіст снував фантастичні спекуляції, пов’язані з тим, що то були скрині, оббиті