Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Хто не мусив конче виходити, сидів удома на припічку. В печах ревіло, мов у зіпсованих самоварах. Пара згущувалася на мороскляних вікнах, фонтани барв випливали з цієї вологи; мороскло ніколи не заростало памороззю. За вікнами дахи будинків і хребти лютих пропливали понад плинучими дуже повільно струменями синьобарвної імли. А тут — біля гасової лампи й із горням найліпшого чаю, у плюшевому підігрітому чвертьмороці — писалися листи до Польщі.
Тож передусім Зиґмунтові, із переказом на тридцять рублів. Чи кредитори сильно добуваються? Застряглося у цьому Сибіру. Далі Альфредові. Застряглося у цьому Сибіру, велике спасибі за рекомендацію панові Веліцькому, мабуть, він урятував життя нижчеподаному. Теоретичні праці лежать перелогом, зате практикується тут у логічній інженерії, яка й не снилася. Як докторат у Львівському? Чи з’явилося щось цікаве в математичній логіці à propos теорій Котарбінського? Надішли якісь нові статті, з якими можна понепогоджуватися, перш ніж мозок до решти всохне.
Написалося також Болекові, нагадавши про себе через багато років. Як він? Чи здоровий? Як йому ведеться? Скільки уже храмів побудував? Чи, може, одружився? Нехай відпише на цю іркутську адресу. Мається роботу, сталося порядним громадянином, повернеться йому всі позички, ось перший внесок. А може, так доля людська складеться, що й на американський континент потрапиться, — тож нехай повідомить якийсь надійний контакт, за яким його можна буде знайти впродовж року-двох. Люблячий брат Бенедикт.
Коли запали сутінки, після чарки вишнівки, другої і третьої, — настав час для листа до панни Юлії. Що нового, — нічого нового, хіба що заробляється. Ха, панна, мабуть, і не думала, що Бенедикт Ґерославський колись чесною роботою трудитиметься, — як же мандри в екзотичні краї змінюють людину! (Плюс помпа Котарбінського, звичайно ж). Але яких би дивних, зовнішніх причин тут не шукати, яких виправдань не вигадувати, ви ж не скажете, що й це не є правдою про Бенедикта Ґерославського. Тож чому у Варшаві — вошива нора в пані Бернат, приватні уроки й принагідні заробітки, жебранина в євреїв, карти, все це було мислимо, але не жодна посада, не нормальне, банальне майбутнє? Чи ота неоднозначність часу незрілости, ота веселковість характеру насправді в Літі математично, біологічно неминуча, — як форма личинки в комашиному житті? Чи по-іншому воно б усе пішло, якби, власне, не панна, — якби не панни дотик швидкоплинний, теплий, — якби не обіцянки палкі… плани великі… всі ці невтілені майбуття, — це панни Юлії провина! Ваша провина, й ви про це знаєте! Що повірилося тóму, що не існує!
Листи, листи, листи, із формальним вітанням, із шикарними закрутами, на веленевому папері, рясно обклеєні копеечными марками, — це також один із другорядних ритуалів міщанства, як і тихий підвечірок у колі домашніх, недільний обід, серйозна урядова газета за сніданком чи вечірня кава в клeбі для джентльменів, де, як у Віттеля, вільно уголос оповідається про інтереси й коханок, політику й війну.
Придбалося годинник Філіпа на срібному ланцюжку, із вигравіруваним гербом Іркутська на вічку, дуже приємно допасований до руки. Коли тепер стоялося перед дзеркалом у розстебнутому сурдуті, із лискучою півкулею, підвішеною збоку камізельки, із темно-синім англійським галстуком, — зовсім не думалося, кого ж побачать незнайомі, не зважувалося, чи така й отака деталь личитиме до óбразу й що вона може означати з їхнього погляду, й чи не брехня це, бува; не думалося про це навіть під потьмітом, що зблискує у дзеркалі, будучи свіжо знетьмідненим.
Упродовж декількох тижнів не бачилося із Теслою; реґулярно користувалося помпою Котарбінського в його апартаментах у «Новій Аркадії» дорогою до Мармеладницы, але Тесли тоді вже не було в готелі. Mademoiselle Філіпов казала, що Нікола практично не полишає Обсерваторії: там він ночує і навіть їсть там. Він знову перестав спати, розмовляє зі собою багатьма мовами, ходить у легкій лихоманці, пропускає через свою голову кілотенебри тьмідини й кіловольти електричного струму.
Він надіслав листа.
Дорогий Б. Ґ.,
Сподіваюся, що Ви не відвідали мене в новій лабораторії тільки через надмір праці. (А отже, й Ви тепер працюєте над чорною фізикою!) Чи змінилися Ваші плани щодо ОТОГО питання? Гадаю, що я дедалі ближче до вирішення нашої проблеми; прошу не вирішувати нічого, спершу порозмовляймо. Ласкаво прошу!
Відданий Приятель,
TGI
«TGI» означало «Tesla the Great Inventor».
Доктор Тесла облаштувався на першому поверсі Фізичної Обсерваторії Імператорської Академії Наук, на складах у запіллі. Товсті, наче рука, крижлізні кабелі у волокнистій ізоляції тяглися коридорами й сходами, підвішені до стелі, в нішах, вирубаних у стінах, — до підвалів, до колодязного розкопу, де Нікола «підключився до Шляхів Мамутів». Він, — тобто його машини. Однак це ніколи не становило великої різниці.
Гігантська тунґетитова шпуля — тор, огорнутий сотнями аршинов тунґетитового дроту, — займала усю ширину складу. Її пересунули в сам кінець довгого приміщення, під стіну, адже коли шпуля працювала, ніхто не міг безпечно пройти повз неї. Крижлізні конденсатори й мегафлюменатори було розставлено шеренгою до самого входу. Флюменатори Нікола використовував для контрольованого резонансу при вимірюванні імпедансу, реактивного опору й індуктивної теслектричної потужности шпулі, а також для визначення їхніх чорнофізичних аналогів; проте найбільш вражаючими були досліди, в яких шпуля становила тьмідиноносну систему в поєднанні зі самою Землею, тобто Шляхами Мамутів.
— Я увірвуся до них! — вигукував Тесла — і його шинель, рукавички, захисні окуляри, соболина шапка — смикав за важіль машини, а робітники-зимовики із азіатськими обличчями й товстим шаром отьміту заплющували очі й щодуху тікали з лабораторії. — Я знайду оту частоту, хай мені грець!
Від шпулі бухкало морозом лютих, і матова паморозь укривала її обмотку й обшивку: це згущувалося і замерзало повітря. Від машини густими хвилями розпливалося тьмітло, відкидаючи від найменшого обладнання таку інтенсивну світінь, що без мороскляних окулярів людина не могла на них глянути навіть краєчком ока. Низький, зловісний звук — протяжне гудіння, від якого волосся ставало дибки й свербіла шкіра, — чувся в усій будівлі й далеко на вулиці. («Голос Байкала» друкував листи зі скаргами мешканців навколишніх кам’яниць).
Потім починалися теслектричні розряди. Чорні блискавки, пучкáми по тузіні, по сотні й мільйонові, стріляли від шпулі й, немов голодні п’явки, чіплялися на кілька секунд то одного, то
