Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
… Як ми, отож, молимося? А подумайте, брати мої, хіба не чинимо ми в повсякденному житті розмаїтих молитов тіла? Щоб набратися енерґії і розбудити наші кінцівки, ми робимо хуткі рухи, міцні, кров у м’язах розганяючи. Щоб стримати хімію гніву, стискаємо кулаки й зуби, прикушуємо губи. Щоб відновити рівновагу пристрасти й розуму, сповільнюємо дихання, сповільнюємо серцебиття. Чи когось дивують ті й інші, хррр, гімнастичні ритуали, в яких вправляються атлети? Чи дивує муштра солдатська? Або тренування боксерів, борців?
… Проте є між ними така різниця, що молитви духу годі побачити, й одна людина іншу людину навчити їх не в змозі. Зрештою, істинних людей молитви упізнати нескладно — крррхррр! — так само, як легко упізнати спортсменів і гімнастів. Атлет тіла панує над своїм тілом і будує його міць; атлет духу панує над своїми почуттями, над страхом і бажанням, серцем і розумом, і тренує їхню міць. Людина міцного тіла менше лякається за це тіло, хррр, тож вона спокійніша й чесніша в ситуаціях відваги. Людина сильного духу не бреше, навіть якщо це призводить до її переслідування у світі матерії, оскільки жоден тиск матерії не змінить її Істини.
… Остерігайтеся, одначе, мої дорогі, адже так само існують лихі молитви: про ревнощі, про лють, про чорні бажання, про ненависть. Крррхррр! Як часто ми їх промовляємо, не відаючи зовсім, що чинимо! Повторюючи затято гнівну думку, прокляття проти ближнього свого, мов літанію шепочучи, затинаючись у лихих мріях, сни плекаючи про кривду й приниження інших, навчаючись радіти з їхнього нещастя, навчаючись тріумфувати з нагоди їхньої поразки. Крррхррр! Хррр! Ми не знаємо, що молимося, а молимося — про що молимося — кому молимося — Сатані, Сатані, Сатані! Крррррррррр!
Змучений, він упав назад на подушки й найвиразніше знепритомнів. Пан у костюмі простягнув руку, щоб перевірити, чи Сєрґєй Андрєєвіч ще дихає. Дихав. Хазяйка загрюкала коцюбою — усі здригнулися, наче від чарів шаманських раптом звільнені. Відступилося до передпокою.
Зєйцов тим часом запарив кави, утім кепської якости, воняющей, як волога онуча; він тицяв людям філіжанки в руки силоміць, один Щекєльніков устояв. Чинґіз дивився з порога на розтягнутого на смертному одрі Сєрґєя Андрєєвіча Ачуховa й, диво з див, не виголошував одразу жодних обвинувальних коментарів чи солоних поговорок. Він тільки-но убив людину; передусім пішов помити руки, а тепер, сховавшись за одвірком, спостерігав за Ачуховим зі спокійним захопленням.
— Скільки це вже триває?
Зєйцов оповів пошепки про довгі місяці конання у муках. Перед тим, як Філімон Романовіч прибув сюди з царською грамотою і деньгами родителя, Ачухов тулився у якомусь вошивому покої у притулку для закрижанілих, відганяючи від себе лікарів, котрих присилали його приятелі, лише молячись довгими годинами.
— Це правда, що кажуть? — запитав Щекєльніков, коли Зєйцов на хвилю віддалився. — Що вони від цього великої насолоди зазнають?
— Ви питаєте про релігійний екстаз?
Лиходій бридливо похитав головою.
— У розпусті слід знати міру.
Проковтнулося хихикання разом із огидною кавою. Звідки це береться, що людина найохочіше безсоромним сміхом порснула б у подібні миті смертельних трагедій? Ачухов помирає — це смішно? Ні. А проте є у всій цій ситуації щось таке, на що єдиною здоровою реакцією здається вибух простацького гумору. Чи існує нація, яка мала б звичай розповідати на похоронах дотепи?
А може, все це провина тільки теслектричного струму в голові?..
Ніч уже пізня, цікавість задоволено, час повертатися додому. Досить смертей на один день.
— Пане Щекєльніков, тоді на вулиці, в снігу, ви не зауважили, може, течки…
Зєйцов схопився, вихопив чашку з рук.
— Він прокинувся!
Панове толстовці послухалися прохання Філімона Романовіча й звільнили крісла. Ледве стримуючи дурнувату посмішку й нервові рухи, присілося на тому, що стояло далі від ліжка.
Сєрґєй Андрєєвіч пильно споглядав з-під важких повік.
Пошукалося поглядом очі Зєйцовa — Зєйцов утік.
Відкашлялося.
— Вибачте…
Він підняв руку з постелі.
— Що ви тут робите?
— Ах. Пан Зєйцов мене…
— Я вас знаю.
— Ні, ні. Бенедикт Ґерославський. Пан Зєйцов…
— Я вас бачив, — прохрипів він поволі, з копіткою задумою після кожного складу. — Я пам’ятаю обличчя, я пам’ятаю людей.
Чи йому вже цілковито змішалася маячня із реальністю?
— Пам’ять, — пробурчалося, — це знаряддя Сатани.
— Ах! — Він показав в усмішці рештки зубів. — Дуже добре. Наблизься-но, сину. Вони не почують.
— Мені теж може здатися, що я пам’ятаю різні речі. Який сенс питати про істину того, хто не існує?
— Минуле не існує? Ой, тож насправді я не вмираю! Хррр. — Він сміявся. — Філімон добре вас описав.
— Так?
— Як я можу померти — без минулого? Як я можу спастися — без минулого? Як ви можете жити — без минулого?
Підхопилося. Але старий раптом продемонстрував молодечу енерґію: схопив за рукав, притримав. Та ж не будеться шарпатися з людиною, що стоїть над могилою? Сілося знову.
— Зєйцов мене вже підмовляв, — просичалося. — Він думає, що ви мене переконаєте? Бо що, — як умирущий попросить, то на все згода? Пастка така, еге? Так він надумав! Шантаж! Мене ніскілечки не хвилює ваша Історія із Царством Божим на додачу!
Він дедалі більше забавлявся.
— Хррр. Бо ви, хррр, не вірите в Історію, хррр, узагалі. А все ж — хіба ви того не бачите? — якщо немає Історії, то немає Бога. Християнство є істиною про Історію. Відніміть у християнства Історію, — що залишиться? Нічого! Нічого! Кррр! Не існує Бога Літа — там тільки здогади, школи спекуляцій, парламенти божків і дискусійні гуртки пророків. Істинне спасіння можливе тільки під Кригою; істинне християнство — тільки під Кригою; істинне добро й зло — під Кригою.
… Бо якщо немає Історії — немає людини! Кррр. Не можеш сказати правду про минуле, то яку правду скажеш про будь-який свій учинок? Кожен поступок, кожен вибір народжується із минулого в майбутнє. У житії, на одну хвильку, на здригання полум’я свічки розтягнутому, — не учиниш добра ні зла. Тільки той,