Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Відкашлялося, випльовуючи із горла смак горілки, відхаркуючи з думки алкогольну імлу. Уже раніше отрималося попередження: у Варшавському готелі, під час Чорних Сяйв, від того поляка зі складів спирту. Пілсудський витає над Байкальським Краєм, наче тінь невидимого упиря, друга величезна й невиразна форма, витворена тьмітлом на небі. «Він прийде за вами». Здригнулося.

— Ну то як воно буде, пане мислителю?

— Із чим?

— Із ним.

Озирнулося на Зєйцовa, який нетерпляче крутився.

— Такий день, пане Щекєльніков. Висловимо повагу чоловікові на смертному ложі.

Сєрґєй Андрєєвіч Ачухов умирав дуже рішучо, конкретно, умирав із брутальною певністю смерти, — ніхто не міг мати жодного сумніву, що Ачухов умирає, тим більше, він сам. Позаяк він зрікся Церкви земної, а Церква земна зреклася його, жоден піп не пильнував у ту годину біля Ачухова, не було свічки в руках помираючого, святих олій і молитов за упокій душі. Скромне помешкання на невисокому поверсі пахло гасом і медикаментами. Від печі із перекритим витягом чорно коптило; хазяйка, майже сліпа бабушка, зігнута впоперек, клопотала біля неї, грюкаючи залізяками й бурмочучи дивною мовою прокляття або молитви — годі розпізнати. Ліжко Ачуховa, втиснуте між грубою і вікном, було акурат настільки широким, аби залишити поруч місце для стільців. Їх там поставили два, один біля другого, й сиділи на них, болісно випроставшись, підібгавши ноги й склавши руки на стиснутих докупи колінах, двоє панів у чорних костюмах, із понищеними, зморшкуватими обличчями, обвислими губами, опухлими очима. Зєйцов сказав, що то побратими толстовці, які приїхали з Томська: один записував у зошиті слова умирущого Ачуховa, другий тільки курив одну цигарку за іншою. Вони також намагалися було переконати Ачуховa виїхати, але Сєрґєй Андрєєвіч залишався непохитним. Втративши й цю надію, Зєйцов більше не міг уже сидіти біля ложа умирущого другого батька й вирушив у мандрівку іркутськими шинками. Чому ж Ачухов відхилив пропозицію виїхати із Краю Лютих, якщо з’явилася така цілком законна можливість? Чи він осуджував Філімона Романовіча, що той упав перед «імператором плоті»? Чи хотів померти? Він ясно не відповідав. Жорстокий, задушливий кашель, котрий розривав груди недужого, щохвилі уривав монологи Ачуховa; Ачухов більше шепотів і харчав, ніж говорив. Толстовці, й далі цупко випростані, наче чиновники Зими, нахилялися над ним, ловлячи слова й передслівні зітхання; Ачухов підносив над периною кістляву руку, селянську, широку, — вони хапали її, стискали, клали її назад; він підхоплювався з подушок, шарпаний кашлем або висловленою істиною, — вони вкладали його назад; просив води — подавали воду. Далі він знову тільки мовчав; мовчав й умирав. У сиво-чорній закудланій бороді збиралися краплі слини й кривавого мокротиння. На майже простацькому обличчі з грубими рисами блищали масні намиста поту. Підійти ближче, й понад запахом хімії, гасу й згару ударить запах хвороби й старости, скверни плоті.

Сьогодні, перед смертю, він був при ясному розумі й іще притомно дивився. У нього бували, утім, тривалі періоди, дні й навіть тижні, коли годі було відрізнити його маячню від змістовної мови. Спершу Зєйцов сам записував усе; згодом він оминав питання сумнівного змісту; врешті узагалі перестав нотувати. Косячись на ліжко, освітлене мороскляним блиском, він шепотів тепер про найшаленішу маячню Сєрґєя Андрєєвіча Ачуховa.

Начебто, коли за вікном тьмітилося Чёрное Сияние, явився йому в небі над містом чорний янгол — крила з пір’я крукового, вугільно-чорні шати, волосся циганське, лицо, набрякле тьмідиною, — з оніксовим мечем у руках, у потужному потьміті, й оголосив, що Іркутськ буде знищено. Гнів Господній, рік янгол, спадає на міста, на гріху засновані, які гріхом приростають і гріхові поклоняються, — а немає більшої провини в очах Єдиного, ніж замах людини супроти Творця. Ягве є Богом Ревнивим і Мстивим, а я — Його десниця, стиснута в кулак, прорік янгол. Людина не може знати істину — Бог знає істину, а людина вірить. Людина не може творити Історію — Бог творить Історію, а людина її проживає. Людина не може свідомо діяти проти Божих задумів, а якщо може, тоді грішить, грішить, грішить!

Майстер кликав також до ложа своїх покійних родичів, — шепотів Зєйцов, — кликав також живих, проте відсутніх; гірше те, що вони прибували на поклик умирущого, щонайменше Ачухов поводився так, наче вони й справді прибули: гомонів із ними, мовчки слухав їхні слова, гладив по голівках невидимих діточок і потискав долоні невидимим приятелям юности. Відтак знову корчило його в нападі кашлю або задишки, від чого він перемінно робився синім то червоним, і від утоми западав у неглибокий сон, що уже межував зі смертю. Ніхто не наважувався його будити, — аж він прокидався сам, через п’ятнадцять хвилин, годину або день, і знову відгукувався до своїх гостей, видимих або невидимих, мовою тверезою чи явно лунатичною, чи такою плинною сумішшю, що людина не знала, чи то чує лихоманку мозку з його уст, чи святу мудрість: льодом, льодом його обкласти, може істина замерзне.

— … які гадають, що таким чином спілкуються з Богом. Хррркррр! Але, друзі, запитую вас, чи ж може Бог не знати, що лежить у серці людському, допоки людина Йому цього в молитві, уголос або подумки, не висловить? Не така це розмова! Крррхррр! Не така!

… Не в тому, отож, сила й сенс молитви. Із Богом ми розмовляємо не словами й співами, ані жодними ритуальними жестами, бо все це знаряддя Брехні — хррркррр — кажу вам, знаряддя Брехні! Ні, друзі, з Богом ми розмовляємо тільки через Правду, себто через те, що збрехати несила: через нас самих, тобто, через життя наше й через нашу смерть. Це єдина розмова людини із Богом: що людина є такою, якою є, що вона жила, як жила, що чинила, хрррхррр, як чинила. Й так само Бог промовляє до нас, бо не голосами самозванців, які авторитет Його собі приписують, між якими людина щира нездатна в Правді розсудити, — а через Свій учинок, тобто через Сотворіння, голосом світу, голосом реальности, яка є першою й останньою інстанцією Правди. Тому, крррхррр, і це запам’ятайте, тому найчистішою молитвою Бога є Істина науки, себто мова світу матеріального, який підтримує у бутті тіла людські.

… Але що зі світом духу, питаєте ви. Така є рація для молитви, мені здається. Хрррр. Є ото молитви за терплячість, є молитви за відвагу, молитви за погідність серця, за силу прощення,