Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— А не може диявол зробити так, аби той чоловік просто справжній шедевр сам написав?
— Тобто, — що сáме сатана мав би вчинити? Зачаклувати письменника так, щоб йому з-під пера слова сходили без його відома про них?
— Ні. Просто…
— Так?
— Зробити так, щоб він справді — справді мав у собі той шедевр.
— Значит, змінити чоловіка, який не був здатний його написати, на чоловіка, здатного на це, — змінити йому життя, пам’ять, досвід, характер — так? Ви гадаєте, що хтось попросить диявола допомогти в такому самогубстві: забери цього нещасного, який перед тобою стоїть, разом із його душею, а на його місце постав іншого, лише із тим самим прізвищем й обличчям — хто? Хіба що ідіот.
— Але навіщо ж одразу усього чоловіка міняти…
— А як інакше? Якби мистецтво було відламком випадковости… але воно є плодом ладу! Коли я пишу таке, а не інше речення, то це не тому, що муха мені акурат над головою пролетіла, або ж я у вусі покопирсався, а тому, що воно випливає із усіх попередніх речень, а вони разом — із моїх попередніх розмислів, а оті розмисли — із усього мого життя, яке до них допровадило. Кожний справжній витвір мистецтва є óбразом Історії — історії його творця, історії світу, що його породив. Під Кригою немає малярів-партачів, яких, як я чув, на заході Європи рясно вродило, з картин яких не розпізнати, чи людина розумна із заздалегідь усвідомленим наміром її створила, чи напівсліпий причинний, який уперше допався до квача й фарби. Тут немає пустопорожніх базікал й абсурдистів, й віршомазів-задрипанців, і балетмайстерів, одержимих Діонісом. Ні!
Редакція «Иркутских Новостей» вирувала життям. Сьогоднішнє видання уже пішло на машини, проте це, мабуть, мало зменшило рух і гомін, які панували в покоях і коридорах. Вимащені тушшю і чорнилом редактори, складачі з фарбою на руках й одязі, посильні з оберемками свіжонадрукованих газет і великими плахтами друкарських відбитків, кур’єри в кожухах і шапках-мороскляницях із захисними окулярами, вшитими безпосередньо у товсту маску, що заслонює обличчя, яких вони не знімали навіть у приміщенні редакції, одразу ж вибігаючи на мороз; крім того, якісь жінки, які їх проганяють, а ще двірники або швейцари, котрі покрикують понад головами всіх, — здавалося, що тісними коридорами «Новостей» перетікають справжні натовпи. Подібний темп праці й хуткість отого живчика, із яким вирує між людьми життя, пам’яталося з контори Friedrich Krupp Frierteisen AG. Клацали друкарські машинки, грюкали двері, шарудів папір. Розумілася потреба використання чималої кількости підлітків у ролі гінців, позаяк у Краї Лютих не працюють телеграф, телефон і радіо. Проте натрапилося у редакції о цій порі на таку їх силу-силенну, що пробирання від сходів на інший кінець поверху, до покоїв старих редакторів, зайняло б, либонь, чверть години й обійшлося кількома середньої важкости контузіями, — якби не потужні статури панів Левери й Щекєльніковa, які прокладали шлях. Одного малюка, котрий квапився з машинописом у руках, і з усього розгону налетів просто на письменника, той ухопив за комір і, піднявши в повітря, переставив на аршин позаду себе; там мальчика, який хвицяв ногами, ухопив Щекєльніков і тоже брутально перемістив на відстань простягнутої руки. Отаким чином пробивалося крізь терени іркутської преси.
Пан Левера відлучився, щоб залагодити власні справи. Постукалося у двері кімнати редактора Ґріґорія Ґріґорьєвічa Авксєнтьєвa, котрого рудий літератор ототожнив із «АҐҐ», який підписався під статтею про Німого Повітроплавця. Постукалося раз, вдруге, утретє: даремно. Насправді так можна було стукати до кінця світу: тут редакційний галас, а всередині — встромилося туди голову — всередині п’ятеро чолов’яг ріжуться у карти на всіяному паперами столі, в хмарах тютюнового диму, вмостившись на пачках старих газет і солідарно цмулячи із однієї фляжки виноградне вино, а тимчасом пара пооббиваних самоварів гудуть і пирхають під запітнілим вікном, і червоний папуга дере горлянку в дротяній клітці під стелею. Подумалося, що Левера щось наплутав; подумалося, що потрапилося у покій фірмових лежнів. Але слово по слову — сідайте, двері зачиніть, роздягайтеся та сідайте ж уже, чоловіче добрий, — виявилося, що це видавець, головний редактор, два начальники відділів і той самий, лисий, наче коліно, Ґріґорій Ґріґорьєвіч Авксєнтьєв, золоте перо Сенсацій і Скандалів: і вони після закриття чергового числа віддаються тут не надто вишуканим розвагам. А число — число на наступний день зробиться саме. Які б то з нас були главные редактора, якби ми взагалі мусили бувати на робочому місці, щоб газета йшла в друк! Але передусім — хто вас сюди пустив, га? — Продерся. — Ковтнете, щоб зігрітися? — Бог вас благословить, панове журналисты. — Ну, Миша, роздавай. А вам — як вас там звуть? — Вам, щоб іще краще зігрітися, партія у зимуху не завадить. Що кажете? — А скільки вхід? — А рублик. — А давайте!
Гралося. Спершу справді йшли рублеві перебивки, проте уже в третій партії, потяглося на п’ятнадцять рублів, і рука навіть зимна була належно, без жодної карти червоної, вогнистої — згорнулося майже сорок рублів. Редактори лемент улаштували. — А, така це пташка! Обскубати нас прийшла! — Зізнайтеся, вас Вігермаєр наслав. — Ото ми дали себе розвести! — Але ж! — вжахнулося. — Зовсім ні, це просто випадковість. Бо я шукаю тут Ґріґорія Ґріґорьєвічa (у міжчассі тасувалося колоду для наступної роздачі) — в справі однієї його давньої статті. — Кажіть! — Статья, статья! — відізвався папуга. Авксєнтьєв почастував цигаркою. Перш ніж почався торг перед викладенням карт, нагадалося йому всю ту пригоду з Німим Повітроплавцем, і що він про нього писав п’ять із половиною років тому. Той ковтнув вина, запив чаєм, ялинкову цукерку кинув на язика. Ну, було про це, було, тиждень, чи два, велика сенсація, згодом, звичайно, щось інше посіло її місце, — але що саме господин довідатися наміряється? Знайшовся той дикун знову? А може якісь шведи тепер за ним зголосилися? Про це варто було б нашкрябати! — Ні, нічого такого. Тільки одну деталь із цієї статті може пам’ятаєте, що такого було в тих скринях, які Німий понищив у тій коморі
