Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

своїм є системою гноблення і неволі, й залежности людини від людини. А якщо хтось скаже, що різницю тут створює раз у декілька років оголошувана в демократії воля виборців, то відповім, що для структури вона жодної різниці не чинить: не в тому річ, хтó керує, а саме в тому, що керує.

Польська держава не існує півтора століття — три інші держави обплутали нас своїми владними структурами. Мало того, що ми потерпаємо від гніту, то це ще й гніт іншої культури, чужої нам духовно й морально. Кажуть, що ми втратили Державу власне через свавільність й анархічні звичаї давньої шляхти. Я волію бачити в цьому радше прояв тієї польської риси, яку вважаю позитивною: прояв прагнення визволення людини від Держави. Правду кажучи, важко вказати націю, так само твердо прихильну цій ідеї.

Як можна визволитися від Держави? Шлях до цього не відкриває ні демократія (що було сказано вище), ні анархія. Чому не анархія, адже Міхаїл Алєксандровіч Бакунін висловлює дуже схожі постулати? Та ж тому, що мало написати хвальну утопію, слід її ще урухомити й оборонити в реальному житті. А в світі такому, яким він є, громада, позбавлена права власности на землю, на якій могла би спокійно жити, і яка не має достатньо сильного війська, щоб воно захистило її на цій землі від сусідів, миттю впаде під ударами сусідніх армій разом із усіми своїми анархістськими ідеями, а відтак буде силою загнана в структури тих чужинських Держав. Тому також нічого не вирішують жодні соціалізми, бо мало того, що вже добре описано плани побудови великої соціалістичної Держави, — але вона ще навіть в ідеальній Марксовій формі неможлива, доки на Землі залишиться бодай одна несоціалістична Держава, супроти якої спільнота цілковито вільних, визволених від експлуатації і фальші одиниць муситимуть волею-неволею знову організовуватися в класи, верстви й касти.

Завдання полягає ось у чому: як захистити людей і землю від Держав, самому не створюючи власної Держави?

Роль державних структур і виконавчої влади в такому разі мусила б виконувати Не-Держава, Неіснуюча Держава. Без чиновников, комісарів, збирачів податків, поліцмейстерів і міністрів, без радників і суддів. Загальносуспільні рішення, політичні вибори, економічні реформи, внутрішнє право ухвалювалися б не тому, що їх нав’язав той чи той уряд, тим чи тим чином обраний, сильний тим чи тим примусом, — а тому, що їх годі було не ухвалити. Держава відсутня у царстві природи: гусінь перетворюється на метелика не тому, що комашиний король чи парламент ухвалили її метаморфозу й змусили її змінитися, а тому, що таке рішення природне, необхідне і єдино можливе.

У міру того, як світ укривається Кригою, замикається розрив між тим, що можливе, й тим, що необхідне. Що більший Мороз, то менша роль чиновников і всіх виконавців влади. Врешті-решт і сам цар у Зимовому палаці зрозуміє, що став абсолютно непотрібним, оскільки вже не віддає жодних наказів, яких міг би не віддати, й у жодній ухвалі не має свободи вибору між двома можливостями: одна завжди добра, а інша завжди лиха, й він бачить оте заздалегідь зумовлене добро й зло, завдяки чому наказує чинити лише те, що необхідне (навіть, якщо він щиро прагне цієї необхідности). Не цар править, — править неіснуюча матеріально річ: необхідність, тобто Істина.

Держава зникає завдяки необхідности, Держава є земним намісником єдиноістини й не має жодних підстав для буття у Кризі.

Майбутнім цього світу є аполітея, у якій людина не залежить від волі іншої людини, а залежить безпосередньо від Історії, і те, чого не існує, керує тим, що існує.

Четверта п’ятдесят три. Склалося рукопис увосьмеро й сховалося у кишеню сурдута. Вхопивши з Міхаїлового столу бумагу, підготовану, щоб поставити на ній печатку, котра продовжує права перебування в Іркутському генерал-губернаторстві, постукалося у двері кабінету комісара, а відтак негайно увійшлося, не чекаючи виклику.

— Чого вам?! — заревів Шембух.

— Оце! — замахалося бумагой.

— Єрославкій! Вон!

— Поставте печатку!

— Єрославскій!! Пошел!

— Печатку!

— Негайно! І вон, вон, вон!!!

Повернулося до секретаріату, замкнулося за собою ввічливо двері.

— Чули?

Міхаїл делікатно відтиснув величезну печать, парафував.

— Бог вас покарає, — прошепотів він, мало не зі сльозами на очах.

Збігаючи сходами представництва Зими й Митниці, оминаючи тузіні чиновников, які також квапилися до виходу, майже загубившись у цій урядничій юрбі, подумки визналося Міхаїлову слушність: це було свого роду святокрадство.

Потяг панни Єлени Муклянович відходив від Двірця Муравйова рівно о шостій. Жандарми в супроводі козаків перевіряли квитки, не пускаючи на перон нікого, окрім самих подорожніх; копійчані вхідні квитки на перон тут не діяли. Загалом зауважилося ще більше людей зі зброєю, ніж пам’яталося з попереднього перебування на Двірці. Із приміщення перед касами, віддалік від аматорського стінопису мамута, щомиті вилітав, поспіхом закутуючись, якийсь невдаха; щомиті жандарми тягли туди наступну жертву, дорогою зриваючи їй із обличчя шарф й мороскляні окуляри. Продавці іркутських делікатесів, які стояли зі своїм товаром біля протилежної стіни, придивлялися до цього із похмурими мінами, припрошуючи покупців із меншим запалом, ніж зазвичай. Може, Шульц вигадав якісь нові репресії? А може, поліція отримала пересторогу про японців або лєнінських комуністів, або інших яких терористів? Пан Щекєльніков удавав, що захоплюється райдужною архітектурою даху зали, насвистуючи під ніс. А… пес їх грав.

Позаяк на перон, а тим більше до вагона, ніхто із тих, хто виряджав панну Єлену, не могли увійти, то усі затрималися тут, у залі. Коли підійшлося, панна Муклянович власне тихо розмовляла, відійшовши убік, із паном Поченґлом. Mademoiselle Філіпов, не надто пристойно спершись на стіну під мамутом, спостерігала за ними із невизначеною міною на обличчі; вона зняла мороскляні окуляри й бавилася ними машинально, тож бачилося її очі й зморщене чоло. Дихання девушки розліталося залою невеличкими хмарками.

Квапливо привіталося.

— Уфф, боявся, що не встигну, холерна бюрократія, pardon pour le mot. Нікола не прийшов? Певно забув. А де пані Уршуля?

— Уже з багажем у купе. Чи ви говорили з нею останнім часом?

— Мгм, не пригадую…

— З Єленою!

— А в чому річ?

Mademoiselle Крістіна поглянула уважно, довго не відводячи серйозного, нерухомого погляду й не кліпаючи: так здатні дивитися діти, а також молоді жінки в отому стані здивування-переляку-розчарування, коли очі в них робляться великими й округлими, а губи дрижать, і живчик на шиї хутко б’ється.

— Як можна так забавлятися чиїмсь серцем! — кинула вона, видихаючи. — Ото вже пара нещадних підібралася! Одне варте