Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— Усе дозволено.
— Так.
Скинулося безпорадно рукавичку з другої долоні. Мороз уколов шкіру. Піднялося долоню до обличчя панни Єлени. Перш ніж пальці встигли укластися у будь-який жест, Єлена вже повернулася, нахилила голівку й злегка притулилася до тієї оголеної, холодної долоні, — відкрита щока, теж уже червоним рум’янцем заморожена, й шаль, волога від її подиху.
Вона перестала стискати руку. Не відводилося погляду, але стереометрія душі сама вже укладала хвилю для єдиноістини; не дивлячись, не кліпаючи, схилилося голову убік, притуляючи її до худих, моторошно холодних пальчиків панни Єлени. Вона встромила великий палець під шарф, провела уздовж вусів, притиснула до губів, розціпилося зуби; так вона досягла язика, дихання, слини, до джерела тепла в тьмітлистих подихах, які йшли від тіла. Повторилося її рух, — вона відкрила вуста, вхопила холодний великий палець зубками.
Тепер — у путах симетричної стереометрії коханців — увійшлося з Єленою у своєрідний резонанс, напругу в поглядах, тілах, подихах, у теплій тьмідині, які перетікали між тілами. Двірець Муравйова, подорожні, лотошники, носильщики, жандарми й козаки, все, що виключене з цього резонансу, випало поза межі свідомости, — то були речі, такі далекі й цілковито позбавлені сенсу, мов рухи зоряних сузір’їв у небі.
Адже тут — живчик відповідав живчикові, око окові, підшкірні нерви нервам, світінь світіні, невисловлена думка думці, язик язикові, кров крови, тепло теплові. Й справді малося враження, що саме таким чином — тобто без слів — оповідається панні про всі нерозказані справи, й таким чином, — в оцьому резонансі мовчання, — знетьміднена панна висловлює під Кригою усе своє невисловлене, усіх Єлен Муклянович можливих, проте не втілених, і всі їхні страхи, жури, сором’язливості й бажання — наполовину правдиві, наполовину фальшиві — й усі ймовірні, й однаково не конечні для їхнього минулого, серед яких міститься і дитинство кволої Єленки з хорошої родини, й шахрайська молодість зухвалої дочки грабаря, і мільйон інших історій, які однаково пасують єдиноістині цієї миті; всі можливі, а ще неправдиві майбутні, серед яких міститься й оте, в якому панна Єлена швидко вмирає від загострення сухот, й оте, в якому вона виходить заміж за Порфірія Поченґла, й оте, в якому Єлену засуджують за жорстоке вбивство, й таке, в якому…
— … попрощатися!
Тріснуло.
Заплющивши повіки, розвернулося на підборах і пішлося геть від панни Єлени, глухий до гукань Поченґла, не озираючись, поки не вийшлося на сходи перед двірцем; тільки тоді випустилося стримуваний подих. Кінець, попрощалося, замкнулося. Замерзло. Злизалося із прокушеного пальця кров, смакуючи Єлену востаннє. Вдягнулося рукавицю, вбралося мороскляні окуляри. Бруднобарвна імла стояла на майдані й наприкінці вулиць, немов вапнякові скелі, в яких проїжджаючі запряги пробивають тьмяні штольні із профілем, що відповідає обрисам північних оленів і санів. Мороскляні ліхтарі блювали веселками на фасади вищих будинків. Хворобливо захмарене небо зсідалося над Містом Криги в бруднобарвну грудкувату шугу. На її тлі темрява довкола подібної до кістяка вежі Сибирьхожетa росла, як виразка, порхавка, гніздо гнилі. Червонобарвні бурульки звисали з трупів на високих щоглах. На термометричному годиннику стрілки вказували мінус сорок вісім градусів за Цельсієм, на хронометрі поруч — п’яту п’ятдесят. Мусить сідати, небавом від’їзд. Замерзло, замерзло, замерзло.
— Гукайте сани, пане Щекєльніков.
— Не почекаєте на оту другу синичку?
— Гукайте, кгррр, сани!
Він поплескав по спині.
— Покохали одну, пане Ґе.., то вже нема порятунку: покохаєте й інших. Це як із горілкою. Або із кривавою роботою. Уперше трапилося й покотилося, а дірка в серці залишилася. — На доказ він ударив квадратним кулачиськом у груди. — Маю на увазі голод, пане Ґе.., голод.
Реготливо кашлянулося.
— Маєте дружину?
Він похитав головою-цеглиною.
— Жена, не жена, женщина она. Чоловік без баби миттю дурнем робиться. А баба без мужика — це чёртова работа.
Видно навіть Чинґіза Щекєльніковa не оминула любовна конечність Краю Лютих. Страшно й подумати, на які меандри характеру сходить такий Щекєльніков у Літі.
Пан Порфірій, вклонившись здалеку, поїхав своїми санами. Mademoiselle Філіпов запросилося мовчазним жестом. «Нова Аркадія» не по дорозі до Цветистой, проте й на інший кінець міста їхати не доведеться.
Утім, якусь мить думалося, що Крістіна, й далі ображена, відмовить; але ні.
— Було це вкрай нерозважливо з мого боку, — сказалося, ледве сани рушили. — Визнаю вашу слушність. Не слід було так чинити.
Вона нічого не сказала. Годі було відчитати вираз її обличчя — під большой шапкой, під мороскляними окулярами, обгорнутої у шаль.
— Ви ж мені могли сказати, коли я заходжу уранці до готелю…
— Я вже справді не знаю, що про вас думати. Мені здавалося, що Єлена вам дорога!
— Сам не знаю, що, кгррр, про себе думати.
— Ууу, блазень, а не чоловік.
Дивилося просто себе, на імлобарвні спини візника й Щекєльніковa.
— Ви, панно, такої думки. Ви так це бачите. D’accord.
Панна шмигнула носиком.
— А, прошу, ображайтеся, будь ласка! Все це дияволам на втіху! — Вона затремтіла. — Кляте місто, кляті люті, клятий мороз! Кгкггг!
Простягнулося руку, щоб її обійняти, але вона її відштовхнула.
— Вам, звісно, важко, тепер тим більше; обіцяю, що буду вас відвідувати, не так на хвилинку, для помпи, але коли тільки…
— Я вже спати через це не можу! Врешті вони вб’ють його, от побачите!
— Що?
— Ви думаєте, що вони капітулювали, бо ми в Іркутську? Минулого місяця дві, цього місяця вже три спроби були. Ми також мали нічний візит терориста з Бойової організації есерів, котрий, кгк, пропонував нам допомогти від імені бєрдяєвців із його партії; тоді було справді страшно.
— Але… Нікола мені нічого не казав!
— Він нічого не знає! — спалахнула Крістіна. — Й так має залишитися, розумієте? Стєпан усе залагоджує з охранкою і козаками. Це вже навіть краще, що Нікола носа не вистромлює з Лабораторії. Він світу білого не бачить поза своєю Бойовою Помпою, кггг і великим тунґетитором. З ним так завжди.
— Але — хто?
— Переважно мартинівці, якісь підіслані селяни. Губернатор їх позамикав, то трохи заспокоїлося;
