Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Сціпилося зуби. Мусили стежити, немає іншого пояснення, смерть здорованя із газовою трубою жодним чином їх не віднадила. Не змоглося мені стриматися від озирання навсібіч, назад і в боки, й понад головами на кам’яниці, на вікна. Але в мороскляних шибах можна побачити тільки імлобарвний кисіль.

«Ви тепер заморозник-доктринер, чи не так?» Ні, дякувати Богу, мабуть, усе ж ні! Сьогодні, попри неділю, зайшлося, як і щодня, до «Нової Аркадії», щоб відкачати тьмідину, яка знову й знову напливала до мозку.

Проте, власне на таку реакцію сподівалося, віддаючи свою «Аполітею» до друку редакторові Вулькевичу.

Аж ніяк не скажеш, що текст його зачарував. Він прочитав, зробив здивовану міну, зробив кислу міну, зробив веселу міну. Відтак налив собі наперсток настоянки на травах, ковтнув, заворушив вусиками.

— І ви хочете, щоб я цей метафізичний маніфест… що?

— Надрукували негайно у «Вільному поляку».

— Ще й «негайно»! — буркнув старий редактор із гнівним роздратуванням.

— Саме так. Найголовніше — бачите, на останній сторінці унизу?

— «Бенедикт Філіповіч Ґерославський». Так із отчеством? Але! — Тільки тоді пан Вулька-Вулькевич збагнув усю справу. — Але ж я не опублікую цього під вашим власним прізвищем! Ви ж знаєте, що це завжди потрапляє до охранки й Третього Відділення? Всі бюро політичної поліції Імперії пильно вивчають ці наші газетки!

— Власне в цьому полягає мій задум.

— Задум він, бач, має! — редактор закурив товсту самокрутку із манджурським тютюном. — Ви тут ніби нічого конкретного й не пишете… Але це немудра бравада, ви самі на біду напрошуєтеся! Прийдуть до вас, запитають, яким чином ваш лист в антидержавному виданні опинився. — Що тоді скажете? — Він втягнув дим, аж йому щоки надулися. — Будете усе заперечувати?

— Ні. Я вас не викажу, якщо це вас діймає. Якби охранка отримала приказ вчепитися у вас, то би вже давно вчепилася, адже ж усі вас тут добре знають. — Смикнулося за бороду, намагаючись висловити для Вульки-Вулькевича правду, ще не до кінця замерзлу. — Бачте, я мушу хутко наробити політичних ворогів.

Він мовчки докурив цигарку, — що забрало кілька добрячих хвилин, але як замовк, так до кінця і не відізвався; тільки міни робив красномовні: вражену, безпорадну, нажахану, ще більш гнівну.

Ну, але надрукував, і тепер, прошу, приходять японці, таку, а не іншу правду бачать, зараз либонь отримається виклик до Міністерства Внутрішніх Справ, а може, знов інші чиновники додому зволять…

Натовп гучно зітхнув, засичали маґнезії. Не аплодували — всі в товстих рукавицях — замість цього почали гучно тупотіти. Повернулося поглядом до лютого, пробитого іклом Бойової Помпи. Доктор Тесла стояв на платформі, біла лівиця на перемикачі, біла правиця піднята угору зі світлою тростиною, з хутряної шапки куриться отьміт, — а лютий перед ним стікає молочно-білою кров’ю. По кризі, по бурульках, морозострунах, монументальних сталагмітах — поволі текли імлисті потоки, може ще рідини, а може вже щільного газу. Здогадувалося, що то гелій виходить із ґляція. — Юха хуева, — задоволено констатував пан Щекєльніков. Натовп кричав «віват». Людина перемогла потвору. (Людина, тобто людські машини).

Який, утім, чорнохімічний процес відбувся усередині лютого? Що змінилося після відкачування з нього теслектричного струму?

В Обсерваторії, уже після повернення з Анґари, Тесла виголосив свою теорію на цю тему (бо, звичайно ж, він мав теорію).

— Отож, messieurs, існують такі стани Морозу, для підтримання яких конче потрібна не лише низька температура, але й високий заряд тьмідини.

Навіть дуже добре зналося, що то за стани. Вкотре вкусилося за язика. Казати, чи не казати Ніколі про кріофізичні дослідження доктора Вольфке й інших учених із Зимного Ніколаєвська? Зрештою, більшість із цих відкриттів були опубліковані в різних фізичних часописах, а Тесла з певністю відстежує ці дослідження, може самотужки робити висновки…

Перш ніж наважилося, він пішов до тунґетитора.

Що теж добре склалося, бо в робітні залишився акурат сам Саша Павліч.

Привіталося.

— Інженера Яґо немає?

— Доктор Тесла поставив його біля тунґетитора, сьогодні від самого ранку генеральна репетиція, чуєте? Той гуркіт.

— А й справді. А професор Юркат?

— Незабаром спуститься. Ви щось хотіли від професора?

— Насправді… — потягнулося рукою до внутрішньої кишені піджака, вийнялося яйцевидний згорточок. Саша запитально поглянув. Розгорнулося хусточку, показуючи надгнилу картоплину. Показалося на клітки з пацюками й мишами. — Маю до вас прохання, власне, задум експерименту. Чи могли б ви виділити кілька екземплярів і якось це їм згодувати? Й тільки згодом знетьміднювати. Я хотів би порівняти результати.

Павліч надів пенсне (що зістарило його на добрих десять років), схилився над картошкой.

— Що це?

— Картоплина.

— Я бачу.

— Картоплина, але не зовсім. Значит, чорнобіологічний ґатунок.

— Ага!

— Але, — приклалося палець до губ, — про це нічичирк, я не можу сказати, де її узяв. Мені лише йдеться про те…

Павліч узяв картоплину лабораторними щипцями.

— Що в ній? Тунґетит?

— Я так думаю. Вона виросла на тунґетитовому ґрунті. Мабуть сама присутність цього елемента в землі якимось чином змінює будову рослини.

Саша поклав картоплину на металевий піднос.

— Дозвольте, я відкраю взірець і роздивлюся його під мікроскопом.

— Тільки б вистачило для пацюків.

— Що ж, цього, звичайно, замало, щоб реґулярно годувати кілька особин. — Саша присів на високому табуреті, задумливо протер пенсне. — Знаєте, Вєнєдікте Філіповічу, були вже такі випадки.

— Які?

— Отруєння тунґетитом. У людей. Знайомий, який тут працює у Святій Трійці, розповідав мені про серійні отруєння, і то зовсім не в Зимному Ніколаєвську. Згодом, здається, виявилося, що то фёдоровцы.

— Матір Божа, ще якась секта?..

— Ні, ні. Ну, хіба що ми релігію замінимо наукою, — тоді справді секта. Мгм. Вони, мабуть, померли від цього. — Він потер шию. — Зайду до нього сьогодні, дізнаюся про деталі, може щось корисне скаже. — Він поглянув на годинник. — Хтось мусив професора затримати, через той показ від самого ранку ходять тут усякі… Вибачте.

Він вийшов.

Присілося за столом, неподалік від прототипу Чорної Лампи Променя Смерти. Пристрій акурат був розмонтований, гладка поверхня розкритої внутрішньої сфери відбивала світло, наче відполірований діамант. Знову засвербіли долоні й засвербіло під черепом. Покірливо вилаявшись, вийнялося замшеві рукавички, придбані позавчора у Раппапорта, коли зайшлося до Будинку Моди до пані Ґвуждж, аби порозпитувати про інші подробиці таємного життєпису батька. Проте