Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— Ви, пане Бенедикте, мусите їй якомога хутчіше дати знати, — раптом пригадала панна Марта.
— Кому?
— З ким ви маєте намір піти. Ота таємнича панна, з якою ви зустрічаєтеся…
— Вона виїхала.
— Ах. То із ким тоді?
Усталося до світанку, глупої ночі, безгучно виїхалося, пробиваючись подвійним запрягом крізь імлу, загуслу в вапнякову суспензію, а мороз був такий кусючий, що шарф, борода, шкіра й дихання змерзалися разом, тож час од часу слід було вдаряти в уста. Мороскляні ліхтарі світилися зелено, хребти лютих спливали барвами Літа. Бубни глашатаев лунали над Містом Криги.
Відчинилося апартаменти Ніколи Тесли його запасним ключем, увімкнулося світло. «Нова Аркадія» також усе ще спала. Малося намір спершу увійти до його кабінету, знетьмідитися, але почулося з-за дверей, що поєднували апартаменти, рух і слова французькою, промовлені перлистим голосом. Зупинилося. Чому б і ні? Їй буде приємно. Адже обіцялося, врешті-решт. Постукалося енерґійно, раз і знову.
Відчинила mademoiselle Філіпов, уже в ранковій спідниці з легкого crêpe de Chine, у довгій безрукавці на плісированій шемізетці, із заплетеними злото-пшеничними косами, з філіжанкою у руці. При столику за сніданком сидів старий Стєпан. Привіталося із ним через двері без слів.
— Панно Крістіно, — чи можна на хвильку?
Переступилося поріг, замкнулося двері. Лівою рукою струсилося грудочки снігу з хутра. Знялося шапку й окуляри. Тепле повітря розпихало гортань, закашлялося і висякалося ніс. Вона чекала, попиваючи каву, позираючи зацікавлено з-під вій.
— До ніжок панни Крісти припадаю, до ніжок. Кгррр. Чи чули ви про заручини дочки Його Високоповажности? Вам би добре було відволіктися від усіх цих турбот, від Стєпанів і козаків із поліцмейстерами; панна перша до танців, я ж пам’ятаю. Отож — змахнулося шапкою до колін, — якщо Нікола не заперечуватиме, хочу вас запросити… Що ви на це?
Вона мило посміхнулася, аж з’явилися ямочки на її пухких щічках.
— О, із задоволенням! Як тільки ви, пане Бенедикте, пообіцяєте, що ніколи вже більше не будете вживати тієї чорної теслектрики.
Засміялося невпевнено.
— Але, якщо серйозно…
— Так чи ні? — і потягнулася до клямки.
— Але…
— Так чи ні?
Роззирнулося безпорадно.
— Тільки вчора я знетьмідився, як же я можу правдиво присягнути, коли…
— Так чи ні.
— Мушу напомпуватися тьмідиною, щоб мати певність! Зрештою — чаклування майбутнього!..
— Oh, well, that’s a pity. So, toss a coin. Pile or face?
— Навіщо ви це робите? — розгнівалося.
Вона й далі посміхалася з-над філіжанки, притуленої до губ.
— А що я такого роблю? Немає наказу, що ви мусите з’явитися у губернатора саме зі мною. У чому проблема? Як ви вирішите, пане Бенедикте, так і вчините.
— Але…
— Але ви, пане Бенедикте, вже починаєте розуміти, що не годні чинити згідно з власним рішенням.
Скривилося.
— Є… є хороші звички. Речі, вчинки, асоціації, яким ми погодилися віддатися у неволю. Ви ж це розумієте, ви не Єлена. — Тут уже дивилося десь поруч і понад девушкой на ліпнину на стелі, на жирандоль. — Ви розумієте необхідність… сорому.
— Ля, ля, ля! — замахала вона ручкою. — Так ви можете говорити власне з Єленою, я дурне дівча, мені треба просто. Так чи ні.
Знизалося плечима, вдарилося шапкою об коліно.
— Так.
— Bien. Коли ці заручини?
— П’ятнадцятого, в суботу.
Крштук! Розбилася впущена філіжанка.
— І ви тільки сьогодні про це кажете?!
У Лабораторії Кріофізики Круппа доктор Вольфке приймав металурґів із промислового відділу концерну, вони дискутували про спектрографічні мапи й зразки різних студіней крижліза. Сиділося над паперами, слухаючи їхні розмови, зрідка піднімаючи голову. До пера знялося рукавичку, свербів кожен дотик. Сьогодні то ще нічого, думалося, але завтра, післязавтра, через тиждень, — адже замерзнеться, замерзнеться рано чи пізно. Уже починалося планувати, як обійти слово, дане mademoiselle Філіпов. Тьмідина пекла в піднебіння. Довкола Дірявого Палацу росла тунґетитобарвна імла, із висоти мансарди Дзиґарної Вежі Зимний Ніколаєвськ здавався кальдерою мороз-вулкану, що поволі зяє чорною парою білої маґми.
Коли Вольфке з металурґами віддалилися на інший кінець Лабораторії, аби скористатися рентґенівською лампою, підійшлося, — буцімто по дорозі до шаф із документацією попередніх дослідів, — до столу, на якому металурґи розклалися зі своїми валізами сировинних зразків. Поклалося до кишені кілька плиток, помічених як стандартні низьковуглецеві студіні (томська одиничка, двійка, четвірка), а також порівняльні зразки неохолодженої руди. Ніхто не дивився. При першій же нагоді переклалося їх у шубу.
Менше клопоту було із