Єретики Дюни - Френк Херберт

Разом з ліхтариком вона впала на м’яку купу меланжу. Отвір, крізь який з’їхала сюди, був тепер недосяжним — на висоті п’яти метрів над нею. Одраде вхопила ліхтарик. Його проміння освітило широкі сходинки, вирізані в камені біля отвору. На вертикальних площинах сходинок щось було написано, але вона бачила тільки те, що звідси є вихід назовні. Перша паніка відступила, та від почуття небезпеки їй перехопило дихання, вона мусила щосили рухати грудними м’язами.

Одраде світила ліворуч і праворуч, досліджуючи приміщення, куди звалилася. Це була довга кімната просто під переходом, куди вона потрапила з великої зали. Усе це приміщення, по всій довжині, було засипано меланжем!

Вона скерувала світло вгору й побачила, чому жоден шукач, що простукував долівку переходу, не знайшов цієї схованки. Перехресно вкладені кам’яні кріплення переносили напругу в глибину кам’яних стін. Стукіт там угорі повертав відлуння суцільної кам’яної маси.

Одраде знову глянула на меланж довкола себе. Навіть за теперішніх цін, що знизилися через вирощування у резервуарах, це був справжній скарб. Його обсяг вимірювався багатьма тоннами.

«У цьому й небезпека?»

Відчуття застороги у неї всередині зоставалося так само гострим, як і раніше. Не Тиранового меланжу слід було їй боятися. Тріумвірат провів би справедливий поділ цієї партії, і на цьому кінець. Бонус у проєкті гхоли.

Зосталася інша небезпека. Вона не могла уникнути попередження.

Знову послала пучок променів уздовж насипаного меланжу. Її увагу привернула смуга на стіні над прянощами. Ще слова! Теж мовою чакобса, викарбувані різцем. Дрібний плинний напис містив ще одне послання:

«ПРЕВЕЛЕБНІЙ МАТЕРІ, ЩО ПРОЧИТАЄ МОЇ СЛОВА!»

У нутрощах Одраде наче з’явився холодний клубок. З ліхтариком у руці вона просунулася у правий бік, пробираючись крізь меланж ціною в імперію. У посланні було ще щось:

«ЗАПОВІДАЮ ВАМ МІЙ СТРАХ І МОЮ САМОТНІСТЬ. ДАЮ ВАМ ПЕВНІСТЬ, ЩО ТІЛО Й ДУШУ БЕНЕ ҐЕССЕРИТ СПІТКАЄ ТА Ж ДОЛЯ, ЩО Й КОЖНЕ ІНШЕ ТІЛО Й КОЖНУ ІНШУ ДУШУ».

Ще один абзац послання постав праворуч від неї. Вона проклала борозну крізь густо насипаний меланж і зупинилася, читаючи:

«ЩО ТАКЕ ВИЖИВАННЯ, ЯКЩО НЕ ВИЖИВЕШ У ЦІЛОСТІ? СПИТАЙТЕ ЦЕ В БЕНЕ ТЛЕЙЛАКС! ЩО, ЯК ВИ НЕ ЧУЄТЕ БІЛЬШЕ МУЗИКИ ЖИТТЯ? ПАМ’Я­ТЕЙ НЕ ДОСИТЬ, ЯКЩО ВОНИ НЕ КЛИЧУТЬ ВАС ДО ШЛЯХЕТНОЇ МЕТИ!»

Продовження містилося на вузькій торцевій стіні довгої кімнати. Одраде, спотикаючись, пробралася крізь меланж і стала навколішки, щоб прочитати:

«ЧОМУ ВАШЕ СЕСТРИНСТВО НЕ ЗБУДУВАЛО ЗОЛОТОГО ШЛЯХУ? ВИ ЗНАЛИ НЕОБХІДНІСТЬ ЦЬОГО, ВАШ ПРОВАЛ ПРИРІК МЕНЕ, БОГА-ІМПЕРАТОРА, НА ТИСЯЧОЛІТТЯ ОСОБИСТОЇ РОЗПУКИ».

Слова «Бога-Імператора» були написані не чакобса, а мовою ісламіяту. Кожному, хто говорив цією мовою, вони передавали виразне друге значення: «Ваш Бог і ваш Імператор, бо ви мене таким зробили».

Одраде похмуро всміхнулася. Це довело б Ваффа до релігійного шаленства! Що вище він підіймався, то легше ставало зламати його захист.

Вона не сумнівалася ні у слушності Тиранового звинувачення, ні в силі його передбачення, що Сестринство може спіткати кінець. Відчуття небезпеки безпомильно довело її до цього місця. Було й ще щось. Черви Ракіса досі рухалися у древньому Тирановому ритмі. Може, він і дрімає у своєму нескінченному сні, але це страшне життя, перлина, прихована в кожному черві, зберігається, як і передбачив Тиран.

Що він сказав Сестринству свого часу? Одраде згадала його слова:

«Коли мене не стане, мене назвуть Шайтаном, Імператором Геєни. Колесо мусить обертатися і обертатися вздовж Золотого Шляху».

Так, саме це й мала на увазі Тараза. «Невже ти не розумієш? Простолюд Ракіса вже понад тисячоліття називає його Шайтаном!»

Тож Тараза це знала. Знала, хоч ніколи не бачила цих слів.

«Я бачу твій задум, Таразо. А тепер знаю тягар страху, який ти носила всі ці літа. Відчуваю його так само глибоко, як і ти».

Тут Одраде збагнула, що почуття застороги не розвіється, доки не закінчиться її життя, або не зникне Сестринство, або ж доки не буде усунено небезпеку.

Вона здійняла ліхтарик, встала і пробралася крізь меланж до широких сходів, що вели звідси. Біля сходів різко відсахнулася. На вертикальних поверхнях кожної сходинки вирізано чергові Тиранові слова. Одраде з трепетом читала їх, знизу вгору:

МОЇ СЛОВА — ЦЕ ВАШЕ МИНУЛЕ,

МОЇ ПИТАННЯ ПРОСТІ:

З КИМ ВСТУПАЄТЕ В СОЮЗ?

ІЗ ТЛЕЙЛАКСУ, ЩО ПОКЛОНЯЮТЬСЯ САМІ СОБІ?

З БЮРОКРАТІЄЮ МОЇХ РИБОМОВОК?

З КОСМІЧНИМИ БЛУКАЛЬЦЯМИ ГІЛЬДІЇ?

З КРОВОЖЕРНИМИ ХАРКОННЕНАМИ?

ЗІ ЗЛИВНОЮ ЯМОЮ ДОГМАТІВ ВАШОГО ВЛАСНОГО ТВОРИВА?

ЯК ЗУСТРІНЕТЕ СВІЙ КІНЕЦЬ?

СТАВШИ НЕ БІЛЬШИМ ЗА ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО?

Підіймаючись сходами, Одраде проминала питання і перечитувала їх удруге. Шляхетна мета? Ламка це річ, і завжди такою була. Як же легко її перекрутити. Та була в цьому сила, злита з постійною небезпекою. Усе це написано на стінах і сходинках тієї кімнати. Тараза знала все й без пояснення. Ясно, до чого закликав Тиран: приєднуйтесь до мене!

Діставшись комірчини і знайшовши вузький виступ, уздовж якого вона могла пробратися до дверей, Одраде глянула вниз, на знайдений нею скарб. Хитнула головою, захоплена мудрістю Тарази. То ось як могло закінчитися Сестринство. Задум Тарази був ясним, усі шматочки мозаїки склалися. Жодної певності. Багатство і влада — усе це закінчується однаково. Шляхетний задум розпочато, і його слід довести до кінця, навіть якщо це означатиме смерть Сестринства.

«Які ж убогі знаряддя ми вибрали!»

Дівчинка, що чекає у глибокій печері під пустелею, ця дівчинка і гхола, готований для Ракіса.

«Тепер я розмовляю твоєю мовою, старий хробаче. У ній немає слів, та я знаю її суть».

***

Предки наші їли манну у пустелі,

У краях палючих, де гудуть вітри.

Боже, дай покинуть землі ці пекельні!

Порятуй нас… о-о-о-о, порятуй нас

Із земель сухих, пекельних.

Пісні Ґурні Галлека, Музей Дар-ес-Балята

Теґ і Дункан, обидва важко озброєні, разом із Люціллою вийшли з не-кулі в найхолоднішу пору ночі. Зорі над головою були колючими, мов голки, повітря, доки вони його не сколихнули, — цілковито нерухомим.

У ніздрі Теґа відразу ввірвався гнилуватий запах снігу й надалі вже там переважав. Запах напливав із кожним подихом, а коли вони видихали, довкола їхніх облич здіймалася густа хмара пари.

Від холоду на очах Дункана виступили сльози. Коли вони готувалися покинути не-кулю, він багато міркував про старого Ґурні. Ґурні зі щокою, пораненою Харконненівським батогом з атраментової лози. «Зараз нам знадобилися б вірні друзі», — подумав Дункан. Не надто довіряв Люціллі, а Теґ був дуже, дуже старим. Дункан бачив, як Теґові очі блищать у зоряному світлі.

Перекинувши важезний древній лазеростріл через ліве плече, Дункан глибоко запхнув руки в кишені, щоб зігріти їх. Забув, як холодно може бути на цій планеті. Люціллі, здавалося, холод не дошкуляв. Очевидно, вона черпала тепло з якогось зі своїх бене-ґессеритських трюків.

Дивлячись на неї, Дункан усвідомив, що він ніколи особливо не довіряв відьмам, навіть леді Джессіці. Про них легко було думати як про зрадниць, позбавлених будь-якої вірності, окрім як