Єретики Дюни - Френк Херберт

— Ми тут, Боже, — промовив Вафф.

Одраде, уже неабияк утомлена його релігійним запалом, озирнулася довкола — розбиті камені, зруйнований бар’єр, що здіймався у присмеркове небо, пісок, який сипався крізь щілини в покарбованих часом каменях, повільне палюче сапання — «гуф-гуф» — у внутрішній печі черва.

«Але де це “тут”? — замислилася Одраде. — Що особливого у цьому місці, чому воно стало ціллю черва?»

Чотири спостережні ’топтери вервечкою пролетіли над ними. Звук обертання їхніх лопатей і сичання реактивних двигунів на мить заглушили гудіння всередині черва.

«Покликати їх униз?» — міркувала Одраде. Для цього достатньо дати знак рукою. Натомість вона здійняла обидві руки, наказавши спостерігачам залишатися вгорі.

На пісок уже лягала вечірня прохолода. Одраде затремтіла і пристосувала свій метаболізм до нових вимог. Була певна, що черв не проковтне їх, доки Шіана поруч.

Шіана повернулася до черва спиною.

— Він хоче, щоб ми залишалися тут, — сказала вона.

Наче її слова були наказом, черв відвернув від них голову й поповз геть між величезними порозкидуваними брилами. Вони чули, як він поквапом повертається в пустелю.

Одраде обернулася обличчям до підмурку древньої стіни. Невдовзі настане темрява, але в довгих сутінках глибокої пустелі зоставалося ще досить світла, щоб вони могли знайти якесь пояснення, чого це створіння принесло їх сюди. Довга щілина у скельній стіні праворуч від них здавалася не гіршим місцем вивчення, ніж усі інші. Не залишаючи зовсім без уваги звуки, які видавав Вафф, Одраде піднялася на піщаний насип, що вів до темного отвору. Шіана не відставала від неї.

— Чому ми тут, Мати?

Одраде похитала головою. Почула, що Вафф іде слідом за ними.

Щілина просто перед ними була тінистою норою, отвором у темряву. Одраде зупинилася, затримала Шіану біля себе. Оцінила, що отвір приблизно метр завширшки й десь у чотири рази більший заввишки. Бічні поверхні щілини були напрочуд гладенькими, наче відполіровані людськими руками. В отвір насипався пісок. Світло призахідного сонця відбивалося від піску, купаючи одну з бічних поверхонь у золотих тонах.

Вафф позаду них заговорив:

— Що це за місце?

— Тут багато старих печер, — промовила Шіана. — Фримени ховали свої прянощі в печерах. — Вона глибоко втягла повітря носом. — Чуєш їх, Мати?

Одраде погодилася, що в цьому місці виразно пахне меланжем.

Вафф проминув Одраде і ввійшов у щілину. Обернувся всередині, дивлячись на стіни, які під гострим кутом змикалися над ним. Так і повернутий обличчям до Одраде й Шіани, він позадкував у глибину отвору, пильно оглядаючи стіни. Одраде й Шіана підійшли до нього ближче. Зненацька пісок засичав, наче посипавшись, і Вафф зник з їхніх очей. Водночас пісок довкола Одраде й Шіани почав напливати у щілину, потягнувши із собою їх обох. Одраде вхопила Шіану за руку.

— Мати! — скрикнула Шіана.

Звук луною відбився від невидимих кам’яних стін. Вони разом із піском з’їжджали вниз довгим схилом, занурюючись у темряву. Нарешті пісок зупинився, востаннє легко сколихнувшись. Одраде, по коліна в піску, вивільнилася, вибралася на тверду поверхню і притягла до себе Шіану.

Шіана почала щось казати, та Одраде наказала їй:

— Цить! Слухай!

Ліворуч від них щось заворушилося і заскреготіло.

— Ваффе?

— Я в цьому по пояс. — У його голосі чувся переляк.

— Це Божа воля, не інакше, — сухо відповіла Одраде. — Потихеньку вибирайся. Ми відчуваємо камінь у себе під ногами. А зараз обережно! Нам не потрібна ще одна лавина.

Коли їхні очі призвичаїлися, Одраде глянула на піщаний схил, яким вони з’їхали. Отвір, крізь який потрапили до цього місця, був зараз далекою темно-золотою щілиною вгорі над ними.

— Мати, — прошепотіла Шіана. — Я боюся.

— Промов літанію проти страху, — наказала Одраде. — І стій спокійно. Наші друзі знають, що ми тут. Допоможуть нам звідси вибратися.

— Бог привів нас у це місце, — промовив Вафф.

Одраде не відповіла. У тиші, що настала, вип’яла губи й тонко свиснула, прислухаючись до луни. Вуха сповістили їй, що довкола них великий простір, а позаду якась невисока перепона. Вона повернулася спиною до вузької щілини і свиснула знову.

Низький бар’єр був метрів за сто від них.

Одраде вивільнила руку, відпустивши Шіану.

— Стій тут, прошу. Ваффе?

— Я чую ’топтери, — озвався він.

— Ми всі їх чуємо, — сказала Одраде. — Вони приземляються. Невдовзі до нас прийде допомога. Тим часом, прошу, зоставайся на місці та мовчи. Мені потрібна тиша.

Посвистуючи і прислухаючись до луни, обережно роблячи крок за кроком, Одраде зайшла глибше в темряву. Витягнута рука наткнулася на грубу кам’яну поверхню. Одраде промацала її. Лише по пояс заввишки. Крім цього, нічого. Відлуння посвистів розповіли їй, що попереду ще один грот, менший від того, де вони опинилися, і частково закритий.

Голос позаду неї покликав:

— Превелебна Мати! Ви там?

Одраде обернулася, приклала долоні обабіч уст і гукнула:

— Відійдіть! Нас знесло у глибоку печеру. Принесіть світло й довгу линву.

Крихітна темна фігурка відступила від далекого отвору. Світло вгорі дедалі тьмянішало. Одраде відвела прикладені долоні та сказала в темряву:

— Шіано? Ваффе? Підійдіть до мене кроків на десять і чекайте там.

— Де ми, Мати? — спитала Шіана.

— Терпіння, дитино.

З боку Ваффа долинуло тихе бурмотіння. Одраде розпізнала стародавні слова ісламіяту. Він молився. Вафф відкинув усі спроби приховати від неї своє походження. Добре. Вірянин був для неї вмістилищем, якому вона може згодувати солодощі Міссіонарії Протектіви.

Тим часом невідоме, приховане в місці, куди приніс їх черв, сповнювало Одраде піднесенням. Тримаючись однією рукою об кам’яний бар’єр, вона досліджувала те, що розміщувалося ліворуч від неї. Верхня кромка стіни де-не-де була зовсім гладенькою. Вона була похилена досередини, у протилежний від Одраде бік. Інші Пам’яті запропонували раптову проєкцію:

Водосховище!

Це був фрименський водозбірний басейн. Одраде глибоко вдихнула, перевіряючи вологість. Повітря було сухе, мов кремінь.

Яскраве світло зі щілини спливло вниз, розганяючи темряву. З отвору залунав голос, Одраде впізнала одну зі своїх Сестер.

— Ми вас бачимо!

Одраде відступила від низького бар’єра і обернулася, роздивляючись довкола. Вафф і Шіана стояли метрів за шістдесят, вони теж обережно озиралися довкола. Печера була більш-менш круглої форми, діаметром близько двохсот метрів. Кам’я­­ний купол високо здіймався вгору. Вона придивилася до низького бар’єра поблизу себе: так, фрименське водосховище. Могла розгледіти кам’яний острівець у центрі, де полонений черв чекав, готовий до розливу води. Інші Пам’яті відтворювали цю болісну судомну смерть, що витворювала пряну отруту для розпалювання фрименських оргій.

Низька арка обрамляла дальшу темряву по той бік басейну. Одраде бачила стік, яким у басейн потрапляла вода з вітряної пастки. Там має бути більше водосховищ, цілий комплекс, спроєктований так, щоб помістити вологу — багатство древнього племені. Тепер вона знала назву цього місця.

— Січ Табр, — прошепотіла Одраде.

Ці слова викликали повінь корисних спогадів. Це була обитель Стілґара за часів Муад’Діба. Чому черв приніс їх до січі Табр?

Черв доставив Шіану до міста Кіна. Щоб інші могли про неї довідатися? А про що