Єретики Дюни - Френк Херберт

Сестра в отворі перебила цю думку.

— Нам довелося послати по линву до Дар-ес-Балята! Люди з музею кажуть, що це, ймовірно, січ Табр! Вони вважали, що її знищено!

— Дайте світла, щоб я могла все тут дослідити, — попросила Одраде.

— Священники просять нічого тут не чіпати!

— Дайте мені світла! — наполягала Одраде.

Невдовзі піщаним схилом з’їхав темний об’єкт, його супроводив невеликий потічок піску. Одраде послала по нього Шіану. Дотик до кнопки — і яскравий промінь пронизав темний склепінчастий прохід за водосховищем. Так, там інші басейни. А біля цього, найближчого, — вузькі сходи, вирізані в скелі. Сходи вели вгору, повертаючи і зникаючи з поля зору.

Одраде схилилася і шепнула Шіані на вухо:

— Пильно стеж за Ваффом. Якщо він піде за нами, гукни.

— Так, Мати. Куди ми йдемо?

— Я мушу оглянути це місце. Мене привезли сюди з певною метою. — Вона звернулася до Ваффа, уже голосніше: — Ваффе, прошу, почекай тут на линву.

— Про що це ви шепотілися? — зажадав він. — Чому я мушу чекати? Що ти робиш?

— Я молилася, — промовила Одраде. — А зараз мушу продовжити цю прочанську подорож сама.

— Чому сама?

Древньою мовою ісламіяту вона відповіла:

— Так написано.

Це його зупинило!

Одраде квапливо попрямувала до кам’яних сходів. Шіана, поспішаючи за нею, сказала:

— Нам слід розповісти людям про це місце. Старі фрименські печери дають прихисток від Шайтана.

— Тихо, дитино, — наказала Одраде. Скерувала світло вгору на сходи. Вони огинали скелю, різко повертаючи праворуч. Одраде завагалася. Застережне почуття небезпеки, яке було в неї на початку цієї мандрівки, повернулося знову, посилившись. Майже могла відчути його на дотик.

Що там?

— Чекай тут, Шіано, — промовила Одраде. — Не дозволь Ваффові йти за мною слідом.

— Як мені його затримати? — Шіана з острахом озирнулася на грот, де стояв Вафф.

— Скажи йому, що з Божої волі він мусить зостатися. Промовиш це так… — Одраде схилилася ближче до Шіани і прошепотіла слова древньою мовою Ваффа, а тоді додала: — Не кажи нічого більше. Просто стань йому на дорозі й повтори це, якщо він спробує пройти.

Шіана тихо, самими губами вимовила щойно почуті слова. Одраде помітила, що вона вже їх запам’ятала. Дівчинка була кмітливою.

— Він тебе боїться, — запевнила Одраде. — Не намагатиметься тебе скривдити.

— Так, Мати. — Шіана обернулася, склала руки на грудях і через грот глянула на Ваффа.

Світячи перед собою, Одраде пішла кам’яними сходами вгору. «Січ Табр! Яку несподіванку приготував ти для нас, старий хробаче?»

У довгому низькому переході, що починався від вершини сходів, Одраде натрапила на перші тіла, муміфіковані пустелею. Було їх п’ять: двоє чоловіків, три жінки, без жодних розпізнавальних знаків чи одягу на собі. Усіх роздягли догола й залишили так, щоб пустеля їх висушила. Зневоднення туго натягло шкіру та плоть на кості. Тіла були складені в ряд, а їхні ноги простяглися так, що перегородили прохід. Одраде мусила переступати всі ці макабричні перепони одну за одною.

Ідучи, проводила ліхтариком уздовж кожного тіла. Їх заколото, майже однаково всіх. Удар завдано вістрям, спрямованим просто під дугу грудини.

«Ритуальне вбивство?»

Суха поморщена плоть зімкнулася на ранах, залишивши тільки темні плями, за якими можна було їх розпізнати. Одраде знала, що ці тіла не з фрименських часів. Фрименські смертесховища спопеляли тіла, щоб видобути з них воду.

Одраде скерувала ліхтарик уперед і зупинилася, щоб обдумати своє становище. Знайдені тіла посилили її відчуття небезпеки. «Мені слід було взяти зброю». Але це викликало б підозри у Ваффа.

Годі було уникнути впертої внутрішньої перестороги. Цей релікт січі Табр був небезпечним.

Пучок променів із ліхтарика освітив чергові сходи в кінці цього переходу. Одраде обережно рушила вперед. На першій сходинці вона скерувала ліхтарик угору. Сходинки невисокі. Недовгий перехід угору, тоді поворот — і відкривається ширший простір. Одраде обернулася, освітила наскрізь прохід, яким дісталася сюди. Кам’яні стіни були покриті щербинами і слідами вогню. Ще раз глянула на сходи.

«Що там?»

Відчуття небезпеки наростало.

Повільно, крок за кроком, часто зупиняючись, Одраде піднялася вгору. Опинилася у більшому переході, вирізаному в дикій скелі. Там її привітали ще більше тіл. Цих залишили в безладі їхніх останніх хвилин. Знову вона побачила лише муміфіковану плоть, обдерту з усякого одягу. У цьому ширшому проході тіла лежали порозкидувані — було їх двадцять. Одраде йшла крученою дорогою, оминаючи їх. Частину заколото так само, як і тих п’ятьох унизу. Частину порізано, посічено і спалено променем лазеростріла. Одному відтято голову, обтягнутий шкірою череп лежав під стіною проходу, мов м’яч, покинутий після якоїсь моторошної гри.

Цей новий прохід ішов прямо, повз отвори до невеликих приміщень обабіч. Світячи на пробу ліхтариком у кожне з цих приміщень, вона не знайшла нічого вартого уваги: кілька розкиданих пасом меланжевого волокна, невеликі патьоки розплавленої скелі, час від часу плавлені бульбашки на долівці, стінах і стелі.

«Що за насилля тут відбулося?»

Певну підказку давали плями на долівці деяких приміщень. Пролита кров? У кутку одного з приміщень лежала копичка коричневого шмаття. Де-не-де валялися рештки подертої тканини, потрапляючи Одраде під ноги.

І пилюка. Всюди пилюка. На кожному кроці Одраде здіймала її ногами.

Прохід закінчився аркою, що вела до скельної полиці. Вона присвітила за полицею: величезне приміщення, набагато більше, ніж те, внизу. Купол стелі був таким високим, що Одраде зрозуміла: він мусить сягати кам’яної основи великої стіни. Широкі плиткі сходинки вели з полиці до долівки приміщення. Одраде, вагаючись, спустилася сходами і вийшла на долівку. Посвітила собі довкола. З великого приміщення розбігалися інші проходи. Як вона помітила, деякі завалено камінням, інші відбиті камені порозкидувано на скельній полиці та на долівці великого приміщення.

Одраде принюхалася до повітря. У здійнятій її кроками куряві відчувався виразний запах меланжу. Цей запах пробивався крізь відчуття небезпеки, сплітаючись із ним. Їй хотілося піти звідси, поквапом повернутися до інших. Але небезпека була маяком-дороговказом. Вона мусила довідатися, куди веде цей дороговказ.

Та тепер вона вже знала, де опинилася. Це була велика зала зборів січі Табр, місце незліченних фрименських оргій та племінних соборів. Тут головував наїб Стілґар. Бував тут Ґурні Галлек. Леді Джессіка. Пол Муад’Діб. Чані, мати Ганіми. Тут Муад’Діб вишколював своїх воїнів. Тут був перший, оригінальний Дункан Айдаго… і перший гхола Айдаго!

«Навіщо нас принесли сюди? У чому небезпека?»

Це тут, саме тут! Вона це відчувала.

Тут Тиран сховав скарб прянощів. Записи Бене Ґессерит розповідають, що цей скарб наповнював усю залу аж до стелі, а ще багато довколишніх коридорів.

Одраде оберталася, направляючи перед собою промінь ліхтарика. Он там, полиця нагорі, — виступ, де урядував наїб. А ось глибший Королівський Виступ, тут засідав Муад’Діб.

«От арка, крізь яку я ввійшла».

Вона посвітила по долівці, звертаючи увагу на місця, де шукачі лупали й палили скелю,