Єретики Дюни - Френк Херберт

намагалися знайти те, що зосталося з цього казкового скарбу Тирана. Більшу частину меланжу перейняли Рибомовки, схованку відкрив їм гхола Айдаго, чоловік-співправитель знаменитої Сіони. Записи кажуть, що пізніші шукачі знайшли інші криївки, сховані за фальшивими стінами й підлогами. Було багато засвідчених звітів і підтверджень у Інших Пам’ятях. За Голодних Часів ці стіни бачили насилля, коли доведені до розпачу шукачі пробилися сюди. Це може пояснити тіла. Багато людей змагалося між собою за сам лише шанс обшукати січ Табр.

Одраде, як її навчено, намагалася використати своє почуття небезпеки, зробивши з нього провідника. Невже міазми древнього насилля прилипли до цих каменів, хоч минуло стільки тисячоліть? Та це не була та пересторога, яку вона відчувала. Її попередження стосувалося цього часу. Ліва нога Одраде натрапила на нерівне місце на долівці. Ліхтарик висвітлив темну лінію в пилюці. Вона розгребла ногою пил, відкривши літеру, а тоді й ціле слово, випалене плинним письмом.

Прочитала це слово про себе, тоді вголос.

«Арафель».

Одраде знала його. Превелебні Матері Тиранових часів укарбували це слово в колективну свідомість Бене Ґессерит, прослідкувавши його корені в найстаріших джерелах.

«Арафель: хмара темряви при кінці світу».

Одраде відчула, що задихається від наростання почуття небезпеки. Воно зосередилося на цьому єдиному слові.

— Святий суд Тирана, — так називали його священники. — Хмара-темрява святого суду!

Вона пройшла вздовж цього слова, вдивляючись у нього. Помітила завиток при кінці, що переходив у маленьку стрілку. Глянула туди, куди вказувала ця стрілка. Хтось уже побачив її й розрізав виступ у місці, на яке вона вказувала. Одраде підійшла туди, де вогнемет шукача залишив на долівці зали темнішу калюжу розплавленого каменю. Ці виплавлені струмки, мов розчепірені пальці, стікали від виступу, кожен біг із окремої глибокої ями, випаленої в камені виступу.

Схилившись, Одраде присвітила в кожну таку яму, пильно оглянула. Нічого. Відчула, що до її страху-застереження приєдналося збудження мисливця за скарбами. Обсяг багатства, яке зберігалося колись у цій залі, приголомшував уяву. За найгірших давніх часів ручна валізка могла помістити достатню кількість прянощів, щоб придбати планету. А Рибомовки розтринькали цей скарб, згайнувавши його через сварки, нищівні помилки та звичайну дурість, надто банальну, щоб її описати в історії. Коли тлейлаксу зламали монополію на меланж, Рибомовки радо прийняли союз із іксіанами.

Чи все знайшли ці шукачі? Тиран був напрочуд хитрим.

Арафель.

При кінці світу.

Це він послав звістку крізь еони до Бене Ґессерит сьогодення?

Вона знову оббігла пучком світла довкола зали, спрямувала його вгору.

Купол стелі над головою описував майже ідеальну півкулю. Одраде знала, що його задумано як модель нічного неба, побаченого з входу до січі Табр. Та вже за часів Лієт-Кайнса, першого тутешнього планетолога, оригінальні зорі, намальовані на цьому склепінні, зникли, загубившись у дрібних кам’яних щербинах — наслідках невеликих струсів — і стираючись від щоденної діяльності мешканців.

Дихання Одраде прискорилося. Почуття небезпеки стало сильним, як ніколи досі. Маяк перестороги палав у неї всередині! Вона швидко побігла до сходів, якими спустилася сюди. Обернувшись, послала думки в минуле, до Інших Пам’ятей, щоб вони зобразили їй це місце, яким його знали. Картини з Інших Пам’ятей прибули поволі, пробиваючись крізь відчуття загибелі, що змушувало її серце калатати. Скерувавши ліхтарик угору й пильно дивлячись туди, де пробігав його промінь, Одраде помістила ці древні спогади на сцену перед нею.

Шматочки віддзеркаленого блиску!

Інші Пам’яті вказували їй: от світелка зірок на давно зник­лому небі, а от глянь! Срібно-жовтий півкруг арракінського сонця. Вона знала, що це знак призахідного сонця.

Фрименський день починався вночі.

Арафель!

Не відводячи ліхтарика від знаку заходу сонця, Одраде піднялася сходами, повернулася до приміщення на скельній полиці, обійшла його довкола, діставшись саме того місця, яке бачила в Інших Пам’ятях.

Від цієї древньої сонячної дуги нічого не зосталося.

Шукачі розлупали стіну, на яку її поміщено. Вздовж стіни проводили вогнеметами, там блищали кам’яні бульбашки. Та жодна тріщина не пробилася до первісної кам’яної породи.

По тому, як стислося їй у грудях, Одраде знала, що вона балансує на краю небезпечного відкриття. Дороговказ привів її сюди!

Арафель… на краю світу. За призахідним сонцем!

Вона повела ліхтариком праворуч, тоді ліворуч. З лівого боку відкрився новий перехід. Камені, які колись його загороджували, лежали, порозкидувані, на скельній полиці. Серце Одраде калатало. Вона прослизнула крізь отвір і при кінці переходу знайшла короткий коридор, закупорений кам’яною стіною зі слідами плавлення. Праворуч від неї, прямо за давнім знаком призахідного сонця, була комірчина, в якій густо пахло меланжем. Одраде ввійшла до комірчини й побачила чергові сліди лупання та випалювання на стінах і стелі. Почуття небезпеки стало тут гнітючим. Вона подумки промовила літанію проти страху, водячи по приміщенні пучком світла. Комірчина була майже квадратною, зі сторонами близько двох метрів завдовжки. Стеля нависала менш як за півметра над її головою. Кориця пульсувала в ніздрях. Одраде чхнула і, кліпаючи, побачила на долівці біля порога невелику пляму зміненого кольору.

Ще сліди тих древніх шукачів?

Схилилася ближче, тримаючи ліхтарик під гострим кутом, і побачила, що це лише тінь чогось, глибоко вигравіюваного в кам’яній стіні, більшу його частину приховувала курява. Вона опустилася навколішки, змела пилюку. Дуже тонке гравіювання і дуже глибоке. Хай що б це було, зроблено його так, щоб воно збереглося на довгі віки. Останнє послання зниклої Превелебної Матері? Це відома хитрість Бене Ґессерит. Одраде притисла до гравіювання чутливі пучки пальців і провела ними, подумки відтворюючи лінію сліду.

Розпізнання ввірвалося їй у свідомість: слово — напис древньою мовою чакобса, «тут».

Не звичайне «тут» для позначення звичайного місця, а підкреслене й виразне «тут», яке казало: «Ти знайшла мене!» Її серце, що било молотом, підтверджувало це.

Одраде поклала ліхтарик на долівку біля свого правого коліна і обмацала пальцями поріг біля цього древнього поклику. Кам’яна плитка здавалася цілісною, але вона відчула невеличкий розрив. Натискала на цей розрив, крутила, обертала, кілька разів змінювала кут натиску та повторювала свої зусилля.

Нічого.

Сівши на п’яти, Одраде обдумала ситуацію.

«Тут».

Почуття перестороги стало ще гострішим. Вона відчувала його як тиск, що забивав їй дихання.

Трохи відступивши, Одраде відсунула ліхтарик і лягла на долівку ниць, щоб оглянути зблизька основу порога. Тут! Може, варто помістити якесь знаряддя біля цього слова й підважити поріг? Ні… не було вказівки на знаряддя. Це тхнуло Тираном, а не Превелебною Матір’ю. Вона спробувала відсунути поріг убік. Ніщо не ворухнулося.

З почуттям напруги й загрози, підсиленим роздратуванням, Одраде підвелася і ногою штовхнула поріг поруч із вигравіюваним словом. Ворухнулося! Щось жорстко заскреготіло об пісок їй над головою.

Одраде відстрибнула назад, намагаючись уникнути піску, що каскадом сипався на долівку перед нею. Глибоке гудіння наповнило малу комірчину. Камінь у неї під ногами хитнувся. Долівка похилилася вперед, до дверей, відкривши простір під дверною стіною.

Одраде ще раз відчула, що падає вперед і вниз, назустріч невідомому. Ліхтарик падав поруч із нею, пучок його світла обертався.