Корида - Олександр Костянтинович Тесленко

нараз обм’як знесилений, випустив з рук портфель, і сам упав слідам за ним на зелений килим посеред кімнати. У жовтавому саморобному світильнику під стелею яскраво горіла лампа, м’яко освітлюючи книжкову шафу, стіл, диван, на якому спала, не роздягнувшись, дружина, два стільці з зеленими, вже добре потертими спинками, три книжкові полички на стіні…

Василь лежав на підлозі і важко дихав.

Дружина збудилася і, ще остаточно не прокинувшись, рвучко сіла на дивані, обхопивши руками коліна. На ній була коротка зелена спідниця і зелений жакет з довгими рукавами, прим’ятими на згинах. Сонно кліпала очима серед яскравого світла, нарешті помітила Василя.

— О, це ти… А я, бачиш, задрімала… Чому ти так пізно сьогодні?

Василь лежав і важко дихав.

— Зморився? — лагідно, співчутливо мовила дружина і сіла поруч з ним на підлозі. — Хочеш їсти?

— Трохи, — мовив Василь і спробував усміхнутися. — Діти сплять?

— Сплять… — дружина поправила рукою пасмо волосся, що впало на очі, і подивилась праворуч на стіну, за якою спали діти. — Складна була операція?

— Дуже… — мовив Василь і раптом почув голосне жаб’яче кумкання. — Де це? — запитав.

— Що!?

— Кумкають?..

— Я нічого не чую…

— Як ти можеш не чути? Так голосно… І десь дуже близько…

Василь завмер, прислухався, потім порачкував до дивана. Понишпорив рукою під ним і за мить витягнув на світло велику зелену жабу.

Дружина зойкнула.

— Ти диви, який шкрек! — усміхнувся захоплено Василь і мовив до дружини: — Не бійся. Це сумирні створіння. Я малим скільки їх переловив. Ми їх шкреками називали…

— Бо скрекочуть?.. — запитала дружина.

— Еге ж, саме тому… — і погладив жабу.

І нараз відчув сильний біль у серці. Водночас його здивувало все — і голосне кумкання, що не вщухало під диваном, і холодне тільце жаби, аж морозяні зашпори заходили, і маска відрази на обличчі дружини, і портфель, недбало кинутий на підлогу…

І раптом він усвідомив, що спить, а все це йому сниться…

Сниться. Авжеж…

І, усвідомивши це, захотів крикнути щось, аби швидше прокинутись, але хтось ніби забрав голос. Намагався розплющити очі, проте важкі повіки не слухалися його. Нарешті це йому вдалося.

Очі засліпило яскраве сонячне проміння, воно лилось у велике вікно, виповнюючи всю кімнату світлом і теплом. Василь Серпан обдивився довкола. Він лежав у ліжку у себе вдома. Поруч — дружина, вона вже не спала, лежала з розплющеними очима непорушно, втупившись в одну точку поперед себе, аж йому стало страшно, моторошно від її закам’янілості. І він тихо спитав:

— Маріє… Ти не спиш?

— Не сплю… — відповіла ледь чутно.

— Про щось думаєш?

— Думаю… — і раптом усміхнулася, повернулась до нього обличчям.

— Про що?

— Про все… І ні про що… Ти вчора прийшов такий зморений.

— Так… Ледве долетів… Добре, що ти кватирку лишила відчиненою.

— Яку кватирку?

— Снилося… Ніби я летів додому з останніх сил… Все боявся загубити портфель… Було важко дихати і боліло серце… І зараз трохи болить… Влетів у нашу кватирку і впав просто посеред кімнати… Ось тут, — показав поглядом.

— Не бережеш ти себе. Він кволо махнув рукою.

— Світячії іншим, згораєш сам, як казалн древні…

— Все гаразд?

— На операції? Так… Здається… Я погано пам’ятаю, — винувато усміхнувся. — Я вчора справді перевтомився. Але якби вчора була якась несподіванка, то запам’ятав би…

— Ох, Василю…

— Не треба, Марійко, я все розумію, але ж… Серпан рвучко підвівся і сів у ліжку:

— Сьогодні субота? Чи я помиляюсь? — мовив удавано весело.

За стіною в сусідній кімнаті хрипко озвався радіоприймач позивними суботньої розважальної програми. То вже прокинувся син. Невдовзі почувся нестримний сміх молодшої дочки. Діти завовтузилися, защебетали.

Василь підвівся і, зімітувавпщ ранкову гімнастику, накинув на себе рябу сорочку, надів сині шорти.

Пригадував, як уві сні їхав у переповненому вагоні метро, як те дівчисько у синьому светрику викинуло йому портфель, як біг за поїздом, чіпляючись за поручень, а потім летів додому…

“Серце і зараз болить. І так важко дихалось у сні. І видіння були такі яскраві. Аж не віриться, що то лише снилося… Страшно… Я часто не можу відрізнити снів від реальності… Це, мабуть, перевтома. Так, я перевтомився. Але що зробиш? Вчора операція тривала вісім годин… Світячи іншим, згораєш сам…”

— Там учора якась пошта була у скриньці. Я не змогла взяти — десь загубила ключа.

Серпан нічого не відповів, мовчки пішов до поштових скриньок на першому поверсі. “Вечірка” і лист.

— Від кого це? — спитала дружина, хлюпаючись у ванній. Вмивалася.

— Від Марусини.

— Що пише?

— Пише… — поволі розкривав конверт,