Корида - Олександр Костянтинович Тесленко

— Та так… Господарюємо…

— До нас… Ти пам’ятаєш, синку, ми розповідали… До нас завітав твій дядько, Орлан Стах…

— Орлан Стах?

— Якщо хочеш, можеш приїхати.

— Звичайно, приїду. — Зенон поклав телефонну трубку. — Валюшо, поїдемо до моїх у гості?

— Зараз?

— Приїхав батьків брат. Дуже цікавий чоловік. От хто розкаже про минуле і майбутнє. їдьмо?

— Облиш ці жарти. Порозвішуєш пелюшки і можеш їхати. А в мене клопоту ще на цілу ніч.

— Тобі, мабуть, доводиться багато мандрувати?

— Так… — Орлан поглянув на годипяик. — Оце скоро вирушаю в Х’юстон. Десь на тиждень.

— Х’юстон якого року? — перепитав Дорій.

— Дві тисячі двадцятого…

— О, це цікаво… І небезпечно. Останній острів старого світу.

— Уяви собі, що за ці п’ятдесят вісім років ми майже нічого не дізналися нового про їхню трагедію. Дуже важко здолати х’юстонський бар’єр. Ти ж знаєш, вони викривили простір і капсулювались. Але в нас з’явилась одна новинка. З нею можна прорватися до Х’юстона. Посилають мене… За тиждень повернусь і заберу вас до себе. Можливо, мені дозволять.

— Ми вже старі, Орлане. Пізно повертатися.

— Чому?

— Ну, просто так… Старі ми вже, Орлане. Та й син, онука… Хочеться їх бачити щодня. А ти одружений, Орлане?

— Так… У нас з Валерією син. Вона теж історик, часто буває у вашому часі…

Якусь мить усі напружено мовчали.

— Ходімо, я покажу тобі наш дім, — нарешті промовив Дорій Стах, підводячись з-за столу. — Я тут все своїми власними руками…

— На жаль, не можу. На мене чекають, — знову глянув Орлан на годинник темпорального виходу. — А ти мені, брате, так мало розповів.

— Орлане, в кількох словах усе життя не перекажеш. Працював у ЧК, вступив до університету, вчителював, потім війна. По війні — директор школи. Зараз на пенсії. Ось коли ти нас відтранспортуєш до себе… у дві тисячі триста п’ятдесят восьмий, я й розповім тобі… Це, вважай, роман. А ти ж письменник.

Орлан Стах раз у раз поглядав на годинник. І всі зрозуміли, що час зустрічі закінчився.

Зенон зачудовано дивився на свого дядька. Потім підійшов і став поруч з ним. За ним — Дорій і Ліана. Стояли, мов до фотографування, урочисті й водночас сумні.

Вийшли з хати. Світало. Нічний морок поволі танув разом з легеньким весняним туманом. Зелень каштанів була ще блідою, чекаючи на перший сонячний промінь, щоб засвітитися цнотливою весняною молодістю, омитою коротким нічним дощем, спалахнути трепетним вогнем каштанових свічок.

Зупинилися на веранді й довго стояли, немов прислухалися до чогось. Від авіаційного заводу долинало приглушене гудіння потужного мотора. По шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху.

Орлан Стах зустрівся поглядом із Зеноном, пригадуючи їхню недавню розмову:

“Мій батько ніколи не забував, що він людина з майбутнього. Це було помітно. Він жив немов на сцені, де кожен крок оцінюється людьми. І, знаєте, я і вірив і не вірив часом батьковим розповідям… Ви мене розумієте?” — “Я розумію драматичність і навіть трагічність твого життя. Але скоро я повернусь, ви всі будете моїми гостями. Тоді побачиш — батько казав правду…”

— Мені пора, — промовив Орлан Стах і обняв Дорія за плечі. — Ах, брате, я вже й не думав, що ми колись зустрінемось.

Орлан Стах натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу…

У кабінеті голови Центру всесвітньої історії точилась розмова.

— Відверто кажучи, я хвилювався, — мовив біокібер Андреш, відкинувшись у глибокому кріслі. — Орлан Стах цього разу дуже не хотів вирушати. Саме тому я говорив тоді з вами про…

— Але ж усе гаразд, Андрешу. Орланові вдалося без особливих ускладнень здолати х’юстонський бар’єр… — мовив голова Центру Антон Іваничук.

— Так. Усе ніби гаразд… Ви знаєте, що Орлан знайшов свого брата?

— Знаю. Він розповідав…

— Орлан дуже не хотів вирушати цього разу… — провадив далі біокібер Андреш. — Уявляєте, п’ятдесят вісім років не бачитися з рідним братом… Перед цим виходом у його погляді був тамований страх. А страх — це ж завжди передчуття біди…

— Не треба, Андрешу… Ось повернеться Орлан…

— Я багато думав про х’юстонський вихід. Думав, що. чимало чого можна просто домислити. Довести до абсурду всі прояви та життєві стимули древнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою…

— Безумовно, я теж не чекаю розкриття особливих таємниць… Проте часто якісь деталі проливають світло… Даруйте, Андрешу, однак ми, здається, не маємо права залишати невивченим цей період історії, психологію людей, котрі свідомо відмежували себе від людства, ув’язнили себе. Божевільна, хвороблива акція. Загальний психоз такої великої кількості людей…

— Так, Антоне. І я думаю про Орлана. Він справжній дослідник. Там, за бар’єром, він навіть не зможе зупинитися на тривалий час. Адже ми напевно знаємо, що так зване федеральне бюро цікавилось кожною постаттю, знало кожного в обличчя, і все чужорідне знищувалось… Уявляєте, як почуває себе зараз Орлан? Тривале перебування в режимі темпорального напливу таке виснажливе…

Повідомлення № 1. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон 2020”. Радоксаль працює нормально. Вдається