Корида - Олександр Костянтинович Тесленко

намагаючись затамувати біль у серці. — Пише… “Здрастуйте, Васю, Маріє! У мене все добре. А як там ви, не пишете, не з’являєтесь. Купила собі недавно двох козенят, хай ростуть, веселіше буде. Часто згадую Андрійка, як він з каченятами бавився. Приїхали б хоч на день-другий. Це вже три роки я його не бачила. Вже він великий, школяр. Як там меншенька, Ксеня? Хотіла сама приїхати, та немає на кого все залишити, а ще ж і козенята. І хата трохи протікає, поїду — а тут поллє дощ. І сливи рясні цього року, і вишні були гарні — відійшли. А так у мене в основному все без змін. Може, приїхали б? Цілую, Маруся”.

Дружина втиралася пухнастим, у зелену смужку рушником, і Василь знав, що вона зараз скаже, принаймні знав, про що вона зараз думає. І він якось несподівано для самого себе мовив:

— Може, я з’їздив би сьогодні з Андрійком? Завтра неділя і в мене немає чергування…

Дружина зворушено глянула на нього:

— Справді, це було б дуже добре… Ти ж сам розумієш, як їй одній важко і сумно…

Маруся — дочка покійної тітки Ганни, Маріїної тітки. Жила вона по смерті матері сама. Якось не знайшлося їй пари замолоду, хворіла дуже по війні, а роки йдуть. Батько з війни не повернувся. Брат — на комсомольській будові, зрідка пише, і кожного разу інша адреса, вже одружився там, сина має.

— То я збиратиму Андрія?

— Це йому така радість буде. Тоді про каченят він з півроку згадував.

Якась невидима рука ґвалтовно вхопила за серце. Аж очі заплющив від несподіваної млості, що розливалася тілом.

— Треба відпочити, розвіятись. Допоможу щось Марусині. Хата он, пише, протікає… Трохи відійду від учорашнього. Вісім годин біля операційного столу… Хлопчикові одинадцять років, трохи старший за нашого Андрійка…

— Не розказуй про це… Хворі діти, операції… Це жахливо… Я не змогла б бути хірургом.

З сусідньої кімнати вибігла п’ятирічна Ксеня в блакитній нічній льолі:

— Мамо! Тату! Андрій мене скубнув!

З дитячої кімнати линула голосна музика і сміх сина:

— Ябеда! Ябеда! Я ж просто грався!

“Може, подзвонити в клініку? Як там той хлопчина? Але ні… Я зробив усе, що міг. Не треба думати про роботу. Класична коартація аорти. Все пройшло нормально. Скоро відпустка. Поїдемо до моря чи підемо в гори. Перестану курити…”

— Оце з самого ранку… — докірливо мовила дружина і витягла в нього з рота сигарету.

…Горобець сидів на дроті біля старого, трохи похиленого, вичорнілого стовпа і слухав бравурні марші з великого дзвону репродуктора. Коли Василь Серпан із сином вийшли з автобуса (після двох пересадок), найперше, що впало їм у вічі, — це той усамітнений горобець на дроті біля невгамовного у своїй гучній радості репродуктора. Автобус фуркнув двічі і поїхав до центру села, до своєї кінцевої зупинки, поїхав повільно, розважливо погойдуючись то в один бік, то в другий, долаючи баюри. Василь з сином стояли й дивилися на горобця, що застиг на дроті, схиливши трохи набік голівку, слухаючи громові зойки радіо. Вулиця була безлюдна.

— А в тьоті Марусі ще є каченята? — раптом спитав син, пригадавши, як минулого приїзду бавився з ними.

Він тоді навіть хотів забрати їх додому, до Києва. “Он у Славика папужки живуть у клітці, — казав майже зі сльозами на очах, — а в нас будуть каченята”.

— Не знаю, синку. Думаю, що й зараз є.

— Але вже не ті, що колись. Уже інші. Правда?

— Правда.

Тоді Андрійко обходив Марусине господарство зачудовано, мов потрапив до зоопарку — кури і курчата, качка і каченята, собака, порося, індик, великий смугастий кіт…

“А слона у тебе немає?”

“Слона немає”, — усміхнулася Марусина.

“Жаль”.

Василь із сином пішли навпрошки повз клуб. Вночі, мабуть, пройшов дощ, під ногами чвакала ще не висохла грязюка, калюжі виблискували під сонцем.

А серце не відпускало.

“Та що ж це?! Невже щось серйозне? Ні! Ні! Треба відпочити. Глибоко дихати. Таке чисте повітря…”

— Так мало людей, тату, — сказав Андрійко. Бравурні марші з гучномовця стихали, віддалялися, Василь звернув у бічну вулицю.

— Це тобі не Хрещатик, — мовив до сина. — Тут вулицею не вигулюються… Пізнаєш Марусину хату?

— А он вона.

— Точно, синку. Пам’ятаєш.

Музика за спиною раптом урвалась, і стало тихо-тихо, якось нереально тихо. Десь далеко ліниво гавкнув пес. І знову все завмерло. Василь зупинився, наче не хотів чваканням багнюки під ногами порушувати цю фантастичну тишу.

“Мов на іншій планеті. Немає гуркоту машин, тиша і такий приємнихї вітерець… І все ніби намальоване… Але треба було подзвонити в клініку. Щось на мене найшло цього разу. Завжди дзвоню, запитую… Боявся, що не все гаразд? Так. Не треба лицемірити. І серце не відпускає…”

Марусине подвір’я від вулиці було відгороджене кількома кущами жовтої акації та бузку, а від сусідів, власне, нічим — рядком камінців, викладених через город. Василь зайшов на подвір’я, і старий Барсик вискочив із своєї буди коло хліва, почав гавкати. Ланцюг не пускав його дістати Василя зубами, але старий пес не дуже того й прагнув, вишкірювався задля годиться і ніби