Корида - Олександр Костянтинович Тесленко

— Спасибі… О, це ти, Василю?!

Серпана здивувало, що той чоловік назвав його по імені. Виходить, вони знайомі? Але не міг пригадати, де він бачився з цим бороданем?

Дихалось важко, не вистачало кисню, ніяк не міг вдихнути на повні груди.

— Гуляєш? — запитав бороданя.

— Як бачиш, — той прикурив і простягнув назад сірники.

— Не треба… Хай будуть у тебе… Це скільки вже малому? — запитав Серпан, намагаючись не втратити пройдені метри і водночас думаючи про те, що не знає — хто ж там у візочку? Хлопчик чи дівчинка?

— Скоро буде рік… Ти, бачу, поспішаєш?

— Так.

— З роботи?

— З роботи.

— Не поміняв ще? На тому ж місці?

— Так… А ти?

— І я приріс… Ну, біжи, не буду затримувати. — Бородань глибоко затягнувся димом і схилився над дитячим візочком. Його густа чорна борода блищала у світлі ліхтаря.

Василеві захотілося курити, але він вгамував це бажання… “Додому. Негайно додому. На мене давно чекають. Я не подзвонив, що затримаюсь. Я так втомився. Так хочу спати. Швидше додому…”

І раптом наче невидимий тягар сприснув з плечей. Василь відчув, як легко стало йти, вдихнув на повні груди прохолодне вечірнє повітря, настояне на машинному перегарі, перекинув портфель з руки в руку і побіг, легко побіг, майже не торкаючись ногами тротуару. Повертаючи ліворуч вулицею Пирогова, відчув, що стане сил полетіти, і сильно відштовхнувся ногами, усвідомлюючи, що нарешті відірвався від землі. У крутому віражі вписався в поворот вулиці, що вела до станції метрополітену. Летів понад жовтавим дахом тролейбуса, який теж повертав ліворуч.

Вдивлявся в рухливий натовп біля станції метро і думав: “Аби лиш не випустити портфель”. Стискав ручку, аж пальці терпли.

Перед самою станцією легко вдалося зменшити швидкість і опуститися на землю, ні з ким не зіштовхнувшись.

Вагон метро був переповнений. Василь утиснувся останнім. Двері вдарились гумовими прокладками стулка об стулку, прищемили полу Василевої куртки. Просто в обличчя — спина огрядної жінки в квітчастому рожевому ситцевому платті, різкий запах її парфумів. По лівий бік — чоловік років сорока у джинсовому костюмі. Праворуч — дівча, підліток у синьому гольфі. Несподівано для Василя дівчина досить голосно спитала в нього:

— Пробачте, котра зараз година? — але дивилась якось відчужено, манірно кудись поверх голів.

Він відпустив ручку портфеля, і портфель не впав, притиснутий коліном до ніг жінки, що стояла попереду. Спробував підняти ліву руку й нарешті глянув па циферблат.

— Десять хвилин на десяту, — відповів дівчині.

Вона ледь чутно вилущила закопиленими губками “спасиб…”, як і раніше дивлячись в одну точку.

Хотів узяти портфель правою рукою, але не міг намацати ручки, хоча добре відчував портфель коліном. Пальці наштовхувались на щось м’яке, тепле. Жінка попереду нервово заворушилась, спробувала відступити від Василя — портфель опустився пшкче. Тепер дістати його було майже неможливо.

На зупинці двері відчинились, і могутній натиск багатьох тіл відразу виштовхнув Василя на перон, портфель залишився під ногами в огрядної жінки, і вона, підхоплена загальним потоком, зашпорталась у дверях, Василь допоміг їй еийти, а дівча в синьому светрику тим часом спритно підчепило портфель гострим носком білого черевика і штовхнула на перон, до Василя.

— Я дуже вдячний тобі, — мовив Серпан до дівчини, але вона безумовно нічого не почула в загальному хаосі.

Одні пасажири вийшли з вагона, інші почали заходити, утворився потік у зворотному напрямку. Василь пропустив усіх, хотів уже й сам повернутися до вагона, але двері раптом зачинились, і поїзд повільно рушив. Мить повагавшись, Василь побіг уздовж переповнених вагонів. Ось зараз закінчиться перон, а поїзд, ніби велетенський хробак, заховається в темноту тунелі. Останній вагон. Вертикальний поручень! Так! Тут є куди поставити ногу. Хоч і не дуже зручно. Василь напружився і стрибнув. Розрахунок був правильним — рука дотягнулася до поручня, схопилась за нього. Василя сильно сіпнуло, мало не вирвало портфель з правої руки, але все обійшлося щасливо.

Поїзд в’їхав у тунель.

Перестук коліс на рейках і дзуміння потужного електромотора стали об’ємними, всевиповнюючими. Світла пляма підземної станції лишалася позаду, меншала, нарешті взагалі зникла — тунель повертав. Пахло креозотом. Вітер куйовдив Василеву чуприну. Було прохолодно і незвично приємно.

“Як це я раніше не додумався так їздити? У вагоні завжди жарко й тісно. А тут — лише триматися треба міцно, зате цікаво, просто фантастика…”

Незчувся, як доїхав до своєї станції. Зістрибнув на перон і тільки тепер відчув, як втомилася ліва рука, оте. рпла, набрякла, стала важкою, ніби вщерть виповнилася ртуттю. Василеві нараз видалося, що він непритомніє. Ніби кудись провалюється. Але тут-таки, заточившись, він знову полетів, хоч уже без тієї легкості, яка була в ньому кілька хвилин тому. Метр за метром долав відстань до виходу на поверхню. Знову бракло кисню. Нарешті вихопився з-під землі, вилетів з підземного переходу, вигулькнувши в темряву ночі з яскраво освітлених підземних залів. Зробив крутий розворот і, намагаючись не втрачати висоти, полетів до свого будинку…

Вони з дружиною і двома дітьми жили в помешканні на другому поверсі. Полетів зразу до свого освітленого вікна. Підлітаючи, помітив ще здалеку — кватирка відчинена. Ще одне зусилля, і він опинився в кімнаті, лише трохи зачепив лівим плечем та портфелем раму.

Відчувши себе вдома,