Плавучий острiв - Жюль Верн
Коли екскурсанти проїжджають повз Найтасірі, лоцман звертає їхню увагу на самітне дерево, що височіє на заломі річки.
— Що ж у ньому особливого, в цьому дереві? — питає Фрасколен.
— Нічого, — каже лоцман, — тільки те, що кора його стовбура від коріння до галуззя вся покарбована зарубками. Ці карби означають число людей, яких тут засмажили, а потім з’їли…
— Все одно що зарубки пекаря, який відмічає на палиці кількість випечених буханців, — зауважує Пеншіна, знизуючи плечима на знак недовіри.
Та він, очевидно, помиляється. Саме на островах Фіджі й було переважно розповсюджено людоїдство, яке, треба підкреслити, не цілком зникло ще й тепер. Найдовше воно зберігається у племен з віддалених районів архіпелагу. Якщо йняти віри лоцманові, якийсь їхній вождь, Ра-Ундренуду, наказував зводити камені у своїх володіннях, а коли він помер, їх число сягало до восьмисот двадцяти двох.
- І знаєте, що означали ці камені?
— Хоч із нас і тямущі оркестранти, — каже Івернес, — але ми неспроможні про це догадатись.
— Вони означають кількість людських тіл, що їх цей вождь пожер за своє життя!
— Сам-один?
— Сам-один!
— Добрий їдець! — зауважує Пеншіна, що додержується своєї власної думки про. ці «фіджійські байки».
Дорогою електричний човен раз у раз зустрічає піроги з балансирами, навантажені бананами. Банани тут ходяча монета, яку збирач податків одержує з населення замість грошей. Уздовж обох берегів безперервно тягнуться зарості лаврового й цитринового дерева, акацій, кактусів з червоними, наче кров, квітками. Високо над ними бананові й кокосові пальми здіймають могутні віти з важкими гронами плодів, і все це зелене море сягає аж до гір, що бовваніють на задньому плані, де підноситься шпиль Мбуге-Леву.
Між заростями де-не-де визирають будівлі, їхній європейський вигляд мало пасує до дикої природи краю.
То цукроварні, обладнані найновітнішими машинами, що їхня продукція може успішно конкурувати з цукром Антильських островів та інших колоній.
Близько години дня човен досягає кінцевого пункту своєї подорожі в верхоріччі Реви. За дві години почнеться відплив, ним треба скористатись, щоб спуститись за водою униз. Течія швидка, і з поверненням екскурсанти не забаряться, до Штирборт-Гарбора вони дістануться ще до десятої вечора.
Отже, вони мають у своєму розпорядженні трохи часу, який найкраще використати для огляду селища Тампоо, — перші його хатини видніються за півмилі відсіль. Домовляються, що механік і двоє матросів залишаться стерегти човна, а лоцман поведе своїх пасажирів до села, де старовинні звичаї, за його словами, збереглися в усій своїй фіджійській недоторканності. В цій частині острова місіонери надаремно поклали свою працю, марно читали свої казання. Тут ще досі панують чаклуни; тут у великій шані чародійство, особливо те, що має складну назву «Вака-Ндран-ні-Кан-Така», тобто «заклинання листям». Тут поклоняються Катоаву, тобто богам, які «існували завжди й існуватимуть повік» і які не гребують людськими жертвами; місцева влада неспроможна не тільки попереджати, але й карати такі вчинки.
Можливо, слід було б виявити більшу обачність і утриматися од відвідин таких непевних племен. Але наші артисти, цікаві, як усі парижани, наполягають, і лоцман погоджується їх супроводити, радячи не відходити далеко один від одного.
Увійшовши до Тампоо, що налічує якусь сотку солом’яних хижок, вони з самого початку помічають жінок. Це справжні дикунки, на яких немає іншого одягу, крім пов’язок навколо стегон. Вони не відчувають жодного здивування, побачивши чужоземців, що стежать за їхньою роботою. Подібні відвідини не бентежать їх з того часу, як архіпелаг підпав під англійський протекторат.
Жінки пораються коло коріння, з якого виготовляють куркуму; його зберігають у ямах, що їхнє дно вкривають травою і банановим листям. Коріння витягають з ями, підсмажують, шкребуть, видушують у кошах, вистелених папороттю, а сік збирають у посудини, зроблені з порожнього всередині бамбука. Цей сік — куркуму — вживають у харч і як помаду змащувати шкіру: і в тому, і в другому вжитку вона широко розповсюджена.
Маленький гурт європейців йде селом. Жодної уваги з боку тубільців, вони не поспішають ані привітати гостей, ані виявити їм хоч будь-яку гостинність. Зовнішній вигляд хижок надто непривабливий. Беручи до уваги важкий дух, що лине з хижок — це насамперед запах згірклої кокосової олії, - музиканти навіть задоволені, що закони гостинності тут у невеликій шані.
Та ось вони підходять до житла вождя. Вождь — високий на зріст фіджієць, лютий на вигляд, з хижим обличчям — рушає їм назустріч, оточений почтом тубільців. Кучерява голова вкрита густим шаром вапна. На ньому парадний одяг: смугаста, підперезана поясом сорочка, на лівій нозі стара вишита пантофля і — як тільки Пеншіна не вибухнув реготом! — синій з золотими ґудзиками фрак старого фасону, підлатаний в кількох місцях, по литках метляються фалди неоднакової довжини.
Раптом, наближаючись до групи чужинців — «папалангі» — вождь, зачепившись за пеньок, втрачає рівновагу й крижем падає на землю.
Додержуючись етикету «бале мурі», увесь почет негайно теж спотикається й шанобливо простягається на землі, «щоб опинитися й собі в такому ж кумедному становщі, як і їхній вождь».
Так пояснює лоцман, і Пеншіна цілком схвалює цей звичай, не сміховинніший, ніж багато інших, яких дотримуються при європейських дворах.
Між тим, усі підводяться, вождь перемовляється з лоцманом по-фіджійськи. Квартет, звичайно, не розуміє ані слова. Всі запитання вождя, як переказує лоцман, мають на увазі з’ясувати лише одне: чого чужинці з’явилися в село Тампоо. йому відповідають, що вони бажають тільки пройтися селом і оглянути околиці: дозвіл на це їм дають, нарешті, після ще кількох запитань і відповідей.
А втім, вождь не виявляє ані радості, ані незадоволення
