Плавучий острiв - Жюль Верн

Стандарт-Айленд посувається вперед дуже поволі, розраховуючи саме тут, між Фіджі і Новими Гебрідами, на 170°30" східної довготи і 19°13" південної широти зустрітися з пароплавом, нарехтованим Танкер доном і Коверлі, що йде з Марселя.

Цілком природно, що шлюб Уолтера й міс Ді більш ніж будь-коли в центрі загальної уваги. Та чи ж можна й думати про щось інше? В Калістуса Менбара немає жодної вільної хвилини. Він вигадує й готує різні ефекти, що прикрашатимуть нечуване досі на плавучому острові пишне святкування. Коли він схудне від цієї праці, ніхто тому не здивується.

Стандарт-Айленд проходить пересічно двадцять-двадцять п’ять кілометрів за добу. Він ще раз пропливає в полі зору Віті-Леву, величні береги якого, вкриті розкішними темно-зеленими лісами, бовваніють удалині. Протягом трьох днів гребні гвинти борознять спокійні води між островом Ванара й Круглим островом, аж поки протока, позначена на картах цим останнім ім’ям, відкриває перед «перлиною Тихого океану» широку дорогу, на яку вона не поспішаючи звертає. Сила сполоханих, подурілих од ляку китів тикаються головами в крицевий корпус Стандарт-Айленду, що весь здригається від цих ударів. Але немає чого турбуватись, сталеві перетинки міцні й жодна аварія йому не загрожує.

Нарешті шостого лютого, в пообідній час, останні шпилі Фіджі зникають за обрієм. Саме цієї хвилини плавучий, острів покидає полінезійську частину Тихого океану й увіходить до меланізійської.

Протягом трьох наступних днів, дійшовши дев’ятнадцятого градуса південної широти, Стандарт-Айленд прямує далі на захід. Десятого лютого він досягає тих країв, де до нього повинен підійти пароплав з Європи. Місце зустрічі, позначене на всіх картах Мільярд-Сіті, відоме кожному мешканцеві. На вежі обсерваторії пильнують спостерігачі. Численні біноклі й підзорні труби нишпорять по обрію, і як тільки вони помітять судно… Все місто очікує… Це неначе пролог такої бажаної для публіки п’єси, в останньому акті якої відбудеться весілля Уолтера Танкердона й міс Ді Коверлі.

Тепер Стандарт-Айленду треба тільки об’якоритися, щоб протистояти течіям затиснутих між архіпелагами морів. Комодор Сімкоо дає відповідні накази, і його офіцери стежать за їхнім виконанням.

Після сніданку, опівдні, під час двогодинного відпочинку, що його узяли собі за звичку артисти, Івернес, випускаючи закрутки пахучого диму, каже до товаришів:

— Шлюбний бенкет обіцяє бути розкішним, мої друзі. Наш головний інспектор не шкодує ані праці, ані вигадки. Без сумніву, падатиме доларовий дощ, а з водограїв Мільярд-Сіті струмітиме солодке міцне вино. Однак чи знаєте ви, чого бракуватиме всій церемонії?

— Водоспадів із плинного золота, що ринули б з діамантових скель! — вигукує Пеншіна.

— Ні, - відповідає Івернес, — кантати…

— Кантати? — дивується Фрасколен.

— Звичайно, — каже Івернес. — Буде концерт, ми гратимемо наймодніші музикальні п’єси, принагідно до випадку, але якщо не буде кантати, весільної пісні, епіталами[134] на честь молодих…

— В чому ж річ, Івернесе? — каже Фрасколен. — Якщо ти береш на себе зримувати «очі» і «ночі», і «єднання» й «кохання» для вірша на десять рядків неоднакової довжини, то Себастьянові Цорну, який вже пробував свої сили як композитор, залишиться тільки покласти твій поетичний твір на музику…

— Блискуча ідея! — вигукує в захваті Пеншіна. — Звичайно, ти з цим упораєшся, мій старий буркотливий буркотуне! Це повинно бути щось насправді весільне, з багатьма spiccato, allegro, molto agitato і несамовитою кодою[135] по п’ять доларів за ноту…

— Ні, цього разу… безкоштовно, — каже Фрасколен. — Це буде пайка Мандрівного квартету, наш дарунок багатирям Стандарт-Айленду.

Пропозицію ухвалено, і віолончеліст проголошує, що він готовий благати в бога музики натхнення, якщо бог поезії обдарує своєю ласкою Івернеса.

Надвечір десятого лютого рознеслась чутка, що на обрії показався великий пароплав, який іде з північного сходу. Поки що, на віддалі близько десяти миль, не можна визначити його національну приналежність, та й над морем уже густішають сутінки.

Пароплав немов збільшує швидкість, і вже тепер можна з певністю сказати, що він прямує до Стандарт-Айленду. Та причалити він зможе, мабуть, тільки завтра на сході сонця.

Новина викликає нечуване хвилювання. Уяву жінок до краю збуджує думка про чудові ювелірні вироби, про творіння паризьких кравців і кравчинь, про художні оздоби, які привіз цей пароплав, що обернувся на велетенську шлюбну корзину… у п’ятсот-шістсот кінських сил!

Помилитися неможливо, пароплав дійсно прямує до Стандарт-Айленду. І вранці, обійшовши мол, він наближається до Штирборт-Гарбора, розгорнувши прапор «Стандарт-Айленд компані».

Раптом — друга новина, яку передають телефоном у Мільярд-Сіті: прапор на пароплаві спущено.

Що сталося? Якесь нещастя… може, небіжчик на борту? Це було б, поганою прикметою для шлюбу, який має зміцнити майбутнє СЧандарт-Айленду.

Але це ще не все: пароплав, про який йде мова, не той, якого очікували, і прибув він не з Європи, а від американського узбережжя, з бухти Магдалини. Проте судно з весільними подарунками не запізнюється. Весілля призначено на 27 лютого, а тепер тільки 11-е, судно має ще багато часу.

Що ж тоді означає прибуття цього корабля? Яку звістку він приніс? Чому в нього напівспущений прапор? Навіщо Компанія відрядила його сюди, аж до Нових Гебрід, для зустрічі з Стандарт-Айлендом?

Може, він має зробити якесь термінове повідомлення виняткової ваги?

Справді так, і незабаром уже все відомо.

Ледве пароплав причалює, як на набережну сходить пасажир.

Це головний агент Компанії. Він не відповідає на нетерплячі запитання численної юрби цікавих, що позбігалися до причалу Штирборт-Гарбора.

Заощаджуючи кожну хвилину, агент стрибає до вагона електричного поїзда, що саме рушає.

За десять хвилин