Плавучий острiв - Жюль Верн

— Зрештою, вигляд у них не надто злий! — зауважує Пеншіна.

— Але через це ми не повинні забувати про обережність! — відповідає Фрасколен.

Протягом години артисти гуляють селом, ніхто їх не зачіпає. Вождь, одягнений у синій фрак, заховався у своїй хатині, і по всьому видно, що тубільцям до туристів байдужісінько.

Поникавши вулицями Тампоо, де в жодній хижці не відчинились гостинно перед ними двері, Себастьян Цорн, Івернес, Пеншіна, Фрасколен і лоцман прямують до зруйнованих храмів, що скидаються на занедбані халупи. Вони розташовані недалеко хатини, що править за житло місцевому чаклунові.

Цей чаклун, уклякнувши на порозі свого дому, проводжає зайшлих недоброзичливим поглядом, а його чудернацькі жести наводять на думку, що він насилає на них зловісні чари.

Фрасколен намагається через лоцмана зайти з ним у розмову. Але враз обличчя чаклуна робиться таке похмуро-відворотне, а весь вигляд — такий загрозливий, що доводиться покинути всяку надію на те, щоб витягти хоч одне слово з цього фіджійського дикобраза.

А тим часом, усупереч усім пересторогам, Пеншіна віддалився від гурту й заглибився в гущавину бананів, що ними поросли схили найближчого горбка.

Коли Себастьян Цорн, Івернес і Фрасколен, яких відштовхнула недоброзичливість чаклуна, зібрались покинути Тампоо, вони побачили, що їхнього товариша з ними немає.

Однак уже час повертатись до човна. Незабаром почнеться відплив: за тих кілька годин, що він триватиме, треба встигнути спуститись до гирла Реви.

Фрасколен, занепокоєний відсутністю Пеншіна, гукає його дужим голосом.

Жодної відповіді.

— Де ж це він? — питає Себастьян Цорн.

— Не знаю, — відповідає Івернес.

— Чи ж хто з вас бачив, як віддалився ваш товариш? — питає лоцман.

Ні, ніхто не бачив!

— Напевне, він повернувся до Човна тією стежкою, що йде від села, — каже Фрасколен.

— Не слід було йому це робити, — говорить лоцман. — Але не будемо марнувати час, ходімо за ним.

Вони йдуть, охоплені тривогою. Цього Пеншіна не переробиш, але, якщо навіть вважати, що лютість тубільців, які вперто залишаються в дикому стані, дещо вигадана, однаково йому загрожує цілком реальна небезпека.

Минаючи Тампоо, лоцман із занепокоєнням помічає, що ніде не видно жодного фіджійця. Двері солом’яних хижок зачинені. Немає людей і навколо хатини вождя. Жінки, що виготовляли куркуми, теж усі зникли. Здавалось, за одну годину село покинули всі його мешканці.

Тоді купка туристів прискорює ходу. Знов і знов вони кличуть товариша, але ніхто не відповідає. Невже його немає і на березі річки, де стоїть на причалі човен? Чи, може, і човен, якого пильнують механік і двоє матросів, теж кудись подівся?

До причалу залишається ще кілька сотень кроків. Вони поспішають і, як тільки виходять на узлісся, помічають човен і трьох чоловіків на варті.

— А наш товариш? — гукає Фрасколен.

— Хіба він не з вами? — здивовано питає механік.

— Ні… ось уже з півгодини…

— Він сюди не приходив? — питає Івернес.

— Ні.

Що ж сталося з цим необачним? Лоцман уже не приховує свого занепокоєння.

— Треба повернутися до села, — каже Себастьян Цорн. — Ми не можемо покинути отак Пеншіна.

Біля човна залишають на варті тільки одного матроса, хоч, можливо, це й небезпечно. Але цього разу треба повернутися до Тампоо, збільшивши й добре озброївши свій загін. Хоч би довелось винишпорити по всіх хижках, вони не покинуть села, не повернуться на Стандарт-Айленд, перш ніж знайдуть Пеншіна.

Вирушають до Тампоо. Село — та сама пустка, навколо залягла тиша. Де поховались його мешканці? Жодного звуку не чутно на вулицях, хижки спорожніли.

На лихо, не залишається вже ніяких сумнівів… Пеншіна заглибився в бананові зарості… його схопили й потягли… куди? Легко собі уявити, яку долю готують йому людожери, з яких він стільки глузував! Але розшуки навколо Тампоо не дають жодного наслідку. Чи ж можливо знайти хоч який слід у цих заростях, в лісовій хащі, яку знають самі лише фіджійці? Та вони можуть захопити ще й човна, якого охороняє один лише матрос.

Якби таке нещастя трапилося, загинула б уся надія визволити Пеншіна, і хтозна, чи змогли б врятуватись його товариші…

Невимовний розпач охоплює Фрасколена, Івернеса, Себастьяна Цорна. Що робити? Лоцман і механік також не знають, як зарадити біді.

Фрасколен, що зберіг самовладу, каже нарешті:

— Вертаймось на Стандарт-Айленд.

— Без нашого товариша? — вигукує Івернес.

— Що ти вигадав? — додає Себастьян Цорн.

— Я не бачу іншого виходу, — відповідає Фрасколен. — Треба повідомити губернатора Стандарт-Айленду… поставити вимогу перед властями Віті-Леву негайно вжити заходів…

— Так… рушаймо, — радить і лоцман. — Нам не можна гаяти жодної хвилини, якщо ми хочемо скористатися з відпливу.

— Це єдиний спосіб урятувати Пеншіна, — вигукує Фрасколен, — коли ще не пізно!

Справді, єдиний спосіб.

Вони залишають Тампоо, непокоячись, що не знайдуть на березі свого човна. Марно гукають вони хором Пеншіна. Проте, якби лоцман і його супутники були не такі схвильовані, вони напевне помітили б де-не-де у чагарях кількох фіджійських дикунів, що стежили за ними невідступно.

Човен стоїть на тому ж місці. Матрос не бачив, щоб будь-хто блукав берегом Реви.

Як болісно крається їм серце, коли Себастьян Цорн, Фрасколен, Івернес наважуються врешті увійти у човен! Вони вагаються… вони кличуть знову. Але треба рушати, каже Фрасколен, і він має рацію: баритися не можна.

Механік пускає в рух динамо, і човен, підхоплений течією, мчить униз до гирла Реви з неймовірною швидкістю.