Українська література » Фантастика » Плавучий острiв - Жюль Верн

Плавучий острiв - Жюль Верн

Читаємо онлайн Плавучий острiв - Жюль Верн
горбка. В місті є набережні з причалами для кораблів і вулиці з дощаними помостами замість пішоходів, точнісінько такі, як на пляжах великих морських курортів. Будиночки дерев’яні, здебільша одноповерхові, веселі й свіжі на вигляд. В околицях міста видніють хижки тубільців, оздоблені мушлями, дашки з високими гребенями, що скидаються на ріжки. Дашки дуже міцні і витримують зимові дощі, коли злива триває без перерви від травня до жовтня. Так, 1871 року, як розповідає Фрасколен, що добре запам’ятовує статистичні дані, в селищі Мбуа, розташованому на сході острова, вода піднялась якось на тридцять вісім сантиметрів.

Віті-Леву, не менш ніж інші острови, зазнає на собі примхи клімату, і рослинність на обох його берегах дуже відмінна між собою. На одному, обвітрюваному південно-східними пасатами, атмосфера волога, і там землю вкривають розкішні ліси. На другому боці простяглись нескінченні савани, цілком придатні до обробітку. Останнім часом деякі дерева на Фіджі, як спостерегли, почали хиріти й усихати, між іншим, майже зовсім зникло сандалове дерево і також фіджійська сосна «дакуа».

А втім, квартет під час прогулянки пересвідчився, що флора Фіджі буяє своєю тропічною пишнотою. Повсюди розкинулись ліси кокосових та інших пальм, їхні стовбури вкриті чужоїдними орхідеями, зарості казуарин, панданусів, акацій, деревуватої папороті, а в багнистих, болотистих місцях багато мангових дерев з переплетеним високо над землею корінням. Але бавовна й чай не дають тих врожаїв, на які можна було сподіватися у цих надзвичайно сприятливих кліматичних умовах. Справді, ґрунти у Віті-Леву, як і на всьому архіпелазі, глинкуваті, жовтуватого кольору, утворені з вулканічного попелу, якому домішки перегною надали родючості.

Фауна тут досить одноманітна, як і на інших островах Тихого океану: щось із сорок пташиних порід, найбільше папуг і канарок, що давно тут призвичаїлися, кажани, незчисленні щури, неотруйливі гадюки, яких тубільці охоче споживають, ящірки, що рояться скрізь, куди не глянь, і гидкі таргани, ненажерливі, як людоїди. Але хижаків немає зовсім, і Пеншіна не може втриматися від чергового дотепу з цього приводу:

— Нашому губернаторові Сайрусу Бікерстафові слід було б зберегти кілька левів, тигрів, пантер і крокодилів, усіх по парі, й випустити цю хижу сімейку на Фіджі.

Це було б тільки повернення того, що ми дістали, — адже острови належать Англії.

Тубільці, суміш полінезійської і меланезійської раси, досить гарні. Чоловіки, високі на зріст і дужі, мають бронзову, майже чорну шкіру й кучеряве волосся; поміж них чимало метисів. Одяг у них примітивний, звичайно вони носять пов’язки на стегнах або загортаються у шматок тканини, яка зветься масі і виготовляється з волокна місцевого тутового дерева, що з нього роблять також папір. Тканина виходить дуже біла, але фіджійці вміють її фарбувати й розмальовувати різними барвами. Масі завжди має попит на всіх архіпелагах східної частини Тихого океану. Додамо, що тубільці не гребують при нагоді надягти на себе європейське канцур’я, яке їм щастило поцупити в прибулих з Англії чи Німеччини лахмітників. Природно, що парижанин дотепно позбиткується над фіджійцями, незграбними і вайлуватими в європейських штанях, що вже давно втратили свою початкову форму, в обшарпаному пальті і навіть у чорному сурдуті, що, пройшовши різноманітні стадії занепаду, закінчує своє існування на плечах тубільця Віті-Леву.

— Про такий сурдут можна написати цілий роман, — каже Івернес.

Що ж до жінок, то вони одягнені в спіднички й карако з тої ж масі й мають більш-менш пристойний вигляд, на досаду проповідників-місіонерів. Фіджійки добре збудовані, і, принадні своєю молодістю, деякі з них видаються гарненькими. Але якого огидного звичаю дотримуються тутешні жінки і також чоловіки: щоб захиститись від сонячного удару, вони обмащують вапном своє чорне волосся, яке перетворюється на білу тверду шапку. Крім того, жінки курять, уживаючи, як їхні чоловіки й брати, місцевий ґатунок тютюну, який тхне спаленим сіном; коли цигарка не стирчить у них у зубах, то витикається з вуха в тому місці, де в європейських жінок звичайно блищать діамантові чи перлові сережки.

Взагалі жінок тут зведено до стану рабинь, що виконують найважчу роботу в господарстві, і ще не так давно після смерті чоловіка, на якого жінка працювала протягом усього життя, її задушували на його могилі.

Під час своєї триденної екскурсії по околицях Суви наші туристи кілька разів пробували зайти до тубільців у їхні хижки. Але щоразу їх відштовхував — не брак гостинності в господарів, ні, а важкий сморід, що заліг у хижці. Запах кокосової олії, якою натираються тубільці, близьке сусідство свиней, курей, собак, кішок у тісній, смердючій аж до нудоти солом’яній халупі, задушливий дим від смоли дамара, яку вживають на освітлення… Ні! Все це знести понад силу людині. До того ж, підсівши до вогню фіджійця, довелось би, щоб не знехтувати звичайністю, змочити губи в чашці з кавою — напоєм, що його повсякденно вживають тубільці. Ця пекуча кава, зроблена з сухого коріння перцевого дерева, зовсім не прийнятна для європейського піднебіння, до того ж треба зважити і на спосіб її виготовлення. Хіба може він не викликати непереборної огиди? Перець не мелють, а пережовують, розтирають зубами, а потім випльовують у чашку з водою і частують вас по-дикунському настирно, так, що відмовитися неможливо. І тоді залишається тільки подякувати, проказавши: «Е мана ндіна» — ходячий вираз у цих місцях, що означає, власне кажучи, амінь.

Ми ще раз нагадаємо про тарганів, що копошаться в солом’яних матах, про білих мурах, що поїдають цю солому, про москітів, мільярди москітів, які щільними лавами сновигають по стінах, підлозі, одежі тубільців.

Отже, немає чого дивуватись, що «Його високість», угледівши цих жахливих комах, вигукує кумедно, наслідуючи вимову англійських клоунів: мьюстік! мьюстік[131]!

Коротко кажучи, ані він, ані його товариші не наважились переступити поріг фіджійської хижки. Отож на Фіджі не були завершені етнографічні студії, навіть учений етнограф Фрасколен відступився, і тому в його подорожніх спогадах у цьому місці прогалина.

Розділ IX
CASUS BELLІ[132]
Відгуки про книгу Плавучий острiв - Жюль Верн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: