Плавучий острiв - Жюль Верн

Новогебрідський архіпелаг, до складу якого входить принаймні сто п’ятдесят островів, перебуваючи під протекторатом Англії, з погляду географії тяжить до Австралії, проте тут, як і на Соломонових островах, що лежать на північному заході цієї частини Тихого океану, питання про протекторат є справжнім яблуком розбрату й чвар між Францією і Сполученим Королівством. До того ж і Сполучені Штати недобрим оком поглядають на заснування європейських колоній серед океану, де вони хотіли б самі лише панувати. Великобританія зводить на різних архіпелагах свій стяг, прагнучи створити собі тут бази постачання, які стануть їй у пригоді в тому випадку, якщо австралійські колонії вислизнуть з-під влади Форін-Офіса.

Населення Нових Гебрід складається з негроїдів і малайців канакського походження. Але вдача цих тубільців, їхній темперамент, їхні нахили неоднакові на північних і на південних островах, і це дозволяє відповідно поділити архіпелаг на дві групи.

У північній групі, на острові Санто, в бухті святого Пилипа, тубільці досягли певного рівня розвитку. Вони живуть мирно і ніколи не нападають на європейські факторії й кораблі. Те саме можна сказати про острів Ефат, або Сандвіч, на якому розкинулось кілька квітучих селищ, серед них — Порт-Віла, столиця архіпелагу, що має й іншу назву — Франсвіль. Французькі колоністи користуються тут багатствами чудових ґрунтів, розкішних пасовищ, придатних до хліборобства полів, плодючих земель, на яких успішно вирощують кавові дерева, бананові й кокосові пальми. Широко розповсюджено серед них і ремесло «копрамекерів»[137]. Та, на жаль, канакська раса вимирає й цілком очевидно, що вона незабаром зовсім зникне, чим завдасть великої шкоди північній групі островів.

Зовсім інша справа — на південних островах архіпелагу. Капітан Сароль не випадково вибрав саме цю групу, щоб організувати злочинний напад на Стандарт-Айленд. Тут, особливо на острові Танна і на Ероманга, тубільці залишаються справжніми дикунами, перебуваючи на найнижчому рівні розвитку.

Серед тубільців південних островів капітан Сароль і навербував собі спільників. Він пообіцяв віддати їм на грабунок цю безцінну «перлину Тихого океану», жодному мешканцеві якої вони не повинні дарувати життя. Серед дикунів, що чатували на нього поблизу Ероманга, були мешканці сусідніх островів, розділених одні від одних вузькими морськими протоками — насамперед з острова Танна, що лежить відсіль на південь усього за тридцять-п’ять миль.

Відтіля, з округи Ваніссі, прибули дужі чолов’яги, люті поклонники бога Теаполо, що ходять майже голі, а також тубільці з Чорного берега і Сангаллі — найдикіших і найнебезпечніших місцевостей архіпелагу.

Але з того, що людність північних островів не така хижа, не слід робити висновку, що вони не подали капітанові Саролю жодної допомоги. На північ від острова Сандвіч лежить острів Апі, що має вісімнадцять тисяч мешканців, де існує звичай пожирати полонених. Є острів Паама, дикі племена якого не поступаються у лютості перед мешканцями Апі, також острів Малліколо, де живуть канаки-людоїди, нарешті, острів Аврора, один з найнепевніших, де білі навіть не наважуються селитися: тут кілька років тому було знищено весь екіпаж французького катера. Саме з цих навколишніх островів капітан Сароль і дістав поміч.

Як тільки Стандарт-Айленд наблизився і зупинився в кількох кабельтових від Ероманга, капітан Сароль подав знак, що на нього чекали тубільці.

За кілька хвилин почався перехід кількох тисяч дикунів на плавучий острів по коралових скелях, що виступали над поверхнею моря.

Ці новогебрідці, що вдерлись у місто, — страшна небезпека, адже вони ні перед чим не відступають, здатні на будь-яке вбивство й насильство! На їх боці перевага раптового нападу, вони озброєні не тільки довгими асагаями — списами, зробленими з кістки, вістря яких завдають небезпечних ран, — але й стрілами, що їх умочують у рослинну отруту, й рушницями Снайдерса, які скрізь у вжитку на новогебрідських островах.

Як тільки почалася ця навала, підступно підготовлена заздалегідь змовниками Сароля, довелось негайно мобілізувати солдатів, матросів, службовців; усіх здорових чоловіків, здатних боротись зі зброєю в руках.

Сайрус Бікерстаф, комодор Сімкоо, полковник Стюарт зберігають цілковитий спокій. Король Малекарлії теж пропонує свої послуги, бо хоч йому й бракує вже молодечої сили, та не бракує мужності. Тубільці ще далеченько, біля Бакборт-Гарбора, де портові офіцери намагаються організувати опір. Але ясно, що навала новогебрідців пориватиметься до міста.

Адміністрація наказує негайно зачинити усі міські брами, за якими зібралось на весільне святкування майже все населення Мільярд-Сіті.

Напевно, тубільці спустошать і парк, і околиці. Дуже можливо, що вони зруйнують порти й електростанції, а також знищать батареї Хвилеріза й Корми, але як цьому запобігти? Та найбільше нещастя, що може трапитись, — якщо ворог спрямує гармати Стандарт-Айленду на місто, адже цілком імовірно, що малайці вміють з ними поводитися.

Перш за все за порадою короля Малекарлії більшість жінок і дітей переводять до мерії.

У величезному будинку муніципалітету панує глибока темрява, як і на всьому острові: електроприлади перестали працювати, бо механіки змушені були рятуватися від напасників.

Проте, завдяки піклуванням комодора Сімкоо, зброю, що зберігали у будинку мерії, розподілили між солдатами й моряками і тепер її нікому не бракуватиме. Залишивши міс Ді з місіс Танкердон і місіс Коверлі, Уолтер приєднується до групи, до якої ввійшли Джем Танкердон, Нет Коверлі, Калістус Менбар, Пеншіна, Івернес, Фрасколен, Себастьян Цорн.

— Ну от… так воно й повинно було закінчитися! — бубонить віолончеліст.

— Але ж іще нічого не закінчилось! — вигукує головний інспектор. — Ні, це ще не кінець, і наш любий Стандарт-Айленд не поступиться перед жменькою канаків!

Хороші слова, Калістусе Менбаре! Всім зрозуміло, який гнів охоплює тебе на саму думку, що ці негідники-новогебрідці зірвали так старанно й пишно підготовлене свято! Так, треба сподіватися, що вони дістануть належну відсіч… Та, на лихо, вони