Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Неподобство! — незадоволено пробурчав Ґастон д’Альбре, розлігшись на канапі у просторій і водночас затишній вітальні розкішних апартаментів, відведених для Філіпа в палаці наварського короля.

— Авжеж, — обізвався п’яненький Симон де Біґор. — Це дуже неввічливо.

Він сидів на підвіконні, розмахуючи в повітрі ногами. Поруч із ним стояв Ґабріель де Шеверні, готовий будь-якої миті підстрахувати друга, якщо той раптом надумає випасти в розчинене вікно.

Останній з присутніх, Філіп, стояв перед великим дзеркалом і прискіпливо вивчав своє відображення.

— Що неввічливо, це вже напевно, — погодився він.

Усі четверо щойно повернулися з урочистого обіду, що його король Навари дав з нагоди прибуття ґасконських гостей, і на який Марґарита не зволила прийти, посилаючись на відсутність апетиту. Саме з цього приводу Ґастон та Симон висловлювали своє незадоволення. Філіпа ж обурила головно безцеремонність принцеси: адже вона могла вигадати й менш зухвалий привід — скажімо, погане самопочуття.

А втім, він не вважав цей принцесин вибрик лихим для себе знаком — радше якраз навпаки. Добре розміркувавши, Філіп дійшов висновку, що Марґаритина витівка свідчить про надзвичайне роздратування, образу і навіть уражену гордість. Найпевніше, вона все-таки вирішила зупинити свій вибір на ньому — і зараз досадує через це, відчуває себе приниженою, переможеною…

Філіп добродушно всміхнувся своєму зображенню в дзеркалі і дав собі слово, що незабаром примусить Марґариту забути про досаду й приниження, що їх вона почуває зараз.

— Та перестань вже зирити в це бісове дзеркало! — роздратовано промовив Ґастон. — Ото ще франт, усе чепуриться й чепуриться! І так уже гарненький до непристойності. Достоту як дівча.

Філіп перевів на кузена лагідний погляд.

— І зовсім я не чепурюся.

— Ну, так милуєшся собою.

— І не милуюся. Просто думаю.

— Про що, як не секрет?

Якусь мить Філіп вагався, потім відповів:

— А раптом Марґарита виявиться вищою за мене? Адже не даремно мене прозвали Коротуном, я справді невисокий на зріст.

— Для чоловіка, — флеґматично уточнив Ґабріель.

— Зате вона, кажуть, висока для жінки.

— Оце ж біда буде! — глузливо сказав Ґастон. — Справжнісінька трагедія.

— Ну, щодо трагедії ти трохи перебільшуєш, — сказав Філіп. — Але…

— Але в ліжку з високими жінками ти почуваєшся не дуже впевнено, — закінчив його думку Ґастон. — Що за дурниці! Далебі, не розумію: яка, власне, різниця, хто вищий? Особисто я ніколи цим не переймався.

Філіп зміряв поглядом довготелесу постать кузена і гмикнув:

— Певна річ! Навряд чи тобі випадало кохатися з семифутовими красунями.

Д’Альбре реготнув.

— Твоя правда, — здався він. — Про це я якось не подумав. Мабуть, мені не судилося пізнати, яке це задоволення — дрючити дівку вищу за себе.

Філіп гидливо пирхнув. Попри свій великий досвід (а може, й завдяки йому), він усіляко уникав вульґарних висловлювань, коли йшлося про жінок, і без особливого задоволення вислуховував їх від інших.

Симон, що весь цей час сидів на підвіконні, розмахуючи ногами і щось муркочучи собі під ніс, раптом виявив жваву зацікавленість темою їхньої розмови.

— А що? — запитав він у Філіпа. — Ти хочеш переспати з Марґаритою?

Філіп нічого не відповів і лише клацнув зубами, украй вражений безглуздістю питання.

Ґастон здивовано втупився в Симона.

— Це ж треба… — скрушно пробурмотів він. — Хоча я знаю тебе з пелюшок, часом у мене складається враження, що ти клеїш із себе дурня. Ні-ні, я певен, що це не так, а проте враження складається. Не говоритиму за інших, та особисто я не бачу нічого дивного в тому, що Амеліна гуляє на стороні. Ще б пак! З таким чоловіком…

Симон почервонів від збентеження й розгублено заморгав.

— Ти мене ображаєш, Ґастоне. Ну, не здогадався я…

— А про що тут здогадуватися, скажи будь ласка? Передусім Філіп хоче одружитися з Марґаритою, і взагалі… Та що й казати! Хіба не зрозуміло, що коли вже такий запеклий баболюб, як наш Філіп, приїхав погостювати до такої чарівної шльондри, як Марґарита, то без палок-пихалок між ними ніяк не обійдеться.

— Заткни пельку, друже, — ввічливо порадив йому Філіп. — Тебе слухати гидко.

Ґастон осміхнувся й труснув головою.

— Бісова твоя делікатність! — промовив він, знизуючи плечима. — Просто не збагну, як у тобі можуть уживаються святенник та розпусник.

Філіп хотів відповісти, що розпусність буває різна і що розбірливість у словах ще не святенництво, та якраз цієї миті відчинилися двері з передпокою, і до вітальні зазирнув його паж д’Обіак — білявий хлопчина тринадцяти років з вічно всміхненим лицем і легковажним поглядом красивих оксамитових очей.

— Монсеньйоре…

— Ти невиправний, Маріо! — роздратовано урвав його Філіп. — Коли вже навчишся стукати в двері?

— Перепрошую, монсеньйоре, — промовив паж, марно намагаючись зобразити глибоке каяття. — Геть з голови вилетіло.

— Це й не дивно, — прокоментував Ґастон. — У тебе, хлопче, один лише вітер у голові гуляє.

— Що правда, то правда, — погодився Філіп. — Я тримаю його в себе саме через його унікальну недбалість… Ну, чого тобі, Маріо?

— Тут одна панночка, монсеньйоре. Каже, що прийшла до вас за дорученням пані принцеси.

— Он як! — пожвавішав Філіп. — Що ж, запроси її. Не годиться примушувати жінку чекати, надто ж коли вона — посланниця принцеси.

Він улаштувався в кріслі, схрестив ноги і прибрав величного вигляду.

Маріо ширше розчинив двері і відступив углиб передпокою.

— Прошу, панно, проходьте.

До кімнати плавною ходою ввійшла струнка чорноволоса дівчина в ошатній сукні з темно-синього оксамиту і схилилася перед Філіпом у шанобливому реверансі. Ґастон, Симон та Ґабріель привітали її шанобливими поклонами, а Філіп — кивком. Він навіть зробив був порух, ніби збираючись встати з крісла, але останньої миті передумав.