Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Що ви, монсеньйоре! — злякано промовила вона. — Це ж… Адже сюди можуть увійти… І побачать…

— Ну, й нехай бачать… Ой, справді! — схаменувся Філіп. — Твоя правда, крихітко. Даруй, я геть втратив голову. Я ж казав, що ти зводиш мене з розуму. — Він обняв її за плечі. — Ходімо, любонько.

— Куди? — злякано спитала Матильда.

— Як це куди? Звісно, до спальні. У ліжечко.

Матильда вирвалася з його обіймів.

— О, Боже! — вигукнула вона, відступаючи все далі від нього. — До спальні?!… Не треба! Прошу вас, не треба…

Філіп спантеличено поглянув на неї.

— Але ж чому? Зараз лише шоста, часу маємо вдосталь і встигнемо гарно порозважатися. Будь слухняною дівчинкою, ходімо зі мною.

Він встав з канапи і рушив до неї. Матильда задкувала від нього, аж поки не вперлася спиною в стіну. Вона зіщулилася, немов зацьковане звірятко; погляд її безпорадно метався по кімнаті.

— Прошу вас, монсеньйоре, — заблагала Матильда. — Не треба!…

Філіп наблизився до неї впритул.

— Треба, дорогенька, треба. Якщо, звісно, я подобаюсь тобі.

— Ви подобаєтесь мені! — палко запевнила вона. — Я… я вас люблю.

— Так в чому ж річ?

— Я боюся… Мені страшно…

Філіп розсміявся і дзвінко поцілував її тремтливі губи.

— Не бійся, зі мною не страшно. Повір, крихітко, я не зроблю тобі боляче. Навпаки — ти пізнаєш стільки насолоди, що тобі й не снилося.

Матильда у відчаї притисла руки до грудей.

— Але ж це такий гріх! — прошепотіла вона. — Страшний гріх…

Філіп усе зрозумів:

„Ага! Вона, виявляється, не лише незаймана, що вже само по собі дивина, вона ще й святенниця. Ніколи б не подумав, що Марґарита тримає в себе таких фрейлін… Гм… А може, вони з нею найніжніші подружки?…“

З розчарованим виглядом він відійшов від Матильди, сів у крісло й сухо промовив:

— Гаразд, можеш іти.

Матильда зблідла. В її очах заблищали сльози.

— О, монсеньйоре! Я чимось образила вас?

— Ні в якому разі. Я ніколи не ображаюся на жінок, навіть якщо вони дурять мене.

— Дурять! — вигукнула вражена Матильда. — Ви вважаєте, що я обманюю вас?

— Атож, ти збрехала мені. Насправді ти не любиш мене. Повертайся до своєї пані, я більше тебе не затримую.

Дівчина знітилась і тихенько заплакала.

— Ви жорстокий, ви не вірите мені. Не вірите, що я люблю вас…

Філіп застогнав. У багатьох жінок сльози були єдиною їх зброєю — але вони вбивали його наповал.

— Ти помиляєшся, — з останніх сил промовив він, намагаючись зберегти незворушний вигляд. — У тебе просто швидкоплинне захоплення. Воно скоро мине, може, й завтра.

Матильда опустилася на встелену килимами підлогу і похнюпила голову.

— Ви помиляєтеся. Це не захоплення, я справді люблю вас… Я покохала вас тієї миті, коли вперше побачила ваш портрет. Пані Бланка багато розказувала про вас… Я так чекала вашого приїзду, а ви… ви не вірите мені!…

Не в змозі далі стримуватися, Філіп кинувся до неї.

— Я вірю тобі, вірю. Я теж люблю тебе. Тільки не плач, будь ласка.

Обличчя Матильди проясніло. Вона поклала свої руки йому на плечі.

— Це правда? Ви любите мене?

— Звісно, люблю, — переконано відповів Філіп і тут-таки винувато опустив очі. — Але…

Матильда швидко притисла долоню до його вуст.

— Мовчіть, не кажіть нічого. Я й так усе розумію. Знаю, що не рівня вам, і не тішуся жодними ілюзіями. Я не дурна… Але я дурненька! Я розпусниця й безсоромниця! Я розумію, що не повинна любити вас, та все одно люблю… — Вона пригорнулася до нього, торкнулася губами мочки його вуха і пристрасно зашепотіла: — Я завжди кохатиму вас. Незважаючи ні на що! Ви для мене єдиний, і нікому іншому немає місця в моєму серці. Завжди, завжди я належатиму лише вам. І нехай моя душа вічно горить у пеклі…

Філіп промовчав, і тільки міцніше обняв дівчину, відчуваючи, як на обличчя йому набігає пекуча краска сорому. Він завжди почував сором, коли вдавалося звабити жінку. Але щоразу, коли він зазнавав поразки, його розбирала досада.

— Мені час іти, — врешті озвалася Матильда. — Пані, напевно, вже зачекалася мене.

— Так, так, звичайно, — погодився Філіп. — Про неї я геть забув. Коли ми зустрінемося знову?

Матильда трохи відсунулася від нього і торкнулася губами до його губ. Її поцілунок був такий невинний, такий невмілий і такий палкий, що Філіп мало не розридався від розчулення.

— То коли ж ми зустрінемося? — спитав він.

— Коли хочете, — просто відповіла вона. — Бо я люблю вас.

— І ти будеш моєю?

— Так, так, так! Я ваша і прийду до вас, коли ви забажаєте… Або ви приходьте до мене.

— Ти живеш одна?

— Так, маю окрему кімнату. Пані дуже добра до мене.

— Сьогодні ввечері тебе влаштовує?

— Так.

— Чекай мене десь за годину після прийому.

Матильда покірно кивнула:

— Гаразд. Я чекатиму.

— До речі, як мені знайти твою кімнату?

Вона пояснила.

Більшість вечорів Марґарита проводила в своїй улюбленій Червоній вітальні зимових покоїв палацу, але з нагоди прибуття ґасконських гостей зібрала наближених у залі, де звичайно влаштовувала святкові вечірки в порівняно вузькому колі присутніх. Це було просторе, вишукано вмебльоване приміщення з високою склепінчастою стелею і широкими вікнами, на яких