Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Ну як, кузино, впізнаєш?

Невідь чому (а якщо гарненько подумати, то з цілком зрозумілих причин) Бланка почервоніла.

— Це Філіп Аквітанський…

— Атож, він. Чудова робота. Тільки, по-моєму, художник перестарався.

— В якому сенсі?

— Надто вже вродливий твій Філіп на портреті. Навряд чи він такий у житті.

— А от і помиляєшся, — напрочуд жваво заперечила Бланка. — На мій погляд, цей портрет дуже вдалий, і художник нітрохи не полестив Філіпові.

— Он як! — промовила Марґарита, облизнувши губи. — Виходить, не даремно його прозвали Красунчиком.

— А ще більше, — уїдливо зауважив Рікард, дивлячись на портрет з відвертою ворожістю, — йому пасувало б прізвисько Красуня.

Бланка докірливо поглянула на Рікарда, а Марґарита всміхнулася:

— І справді, він дуже схожий на дівчину. Якби не очі і не одяг… Гм. Він, певно, не лише жінкам, а й чоловікам подобається. Правда, кузино?

Бланка зніяковіла. Її коробило від таких розмов, і вона охоче ухилилася б від відповіді, проте побоювалася, що в такому разі Марґарита знову почне глузувати з її „непристойної сором’язливості“.

— Ну… словом… Був один, дон Педро де Хара, прости Господи його грішну душу.

— Він що, помер?

— Так. Філіп убив його на дуелі.

— За що?

— Дон Педро спробував… цього… залицятися до Філіпа. А він викликав його на дуель.

— За ці самі залицяння?

— Так, за них.

— Яка жорстокість! — озвався Рікард. — Мало того, що дон Педро страждав через свої погані нахили, так він ще й поплатився за це життям.

Бланка кинула на Рікарда нищівний погляд.

— Припиніть, кузене! — жорстко мовила вона. — Передовсім, Філіп уявлення не мав про погані нахили дона Педро, а його… його залицяння він розцінив як насмішку над своєю зовнішністю. Це по-перше. А по-друге, вас анітрохи не засмутила гірка доля бідолашного дона Педро де Хари. Ви маєте цілком певну мету — очорнити кузена Аквітанського в Марґаритиних очах.

— Гаразд, облишимо це, — примирливо сказала наварська принцеса. — А ти, Рікарде, будь обережніший, коли йдеться про Бланчиного кумира…

— Кузино!… — збентежено промовила Бланка.

— А ти, любонько, не вдавай із себе ображену невинність, — відмахнулася Марґарита. — Не намагайся переконати мене, що Красунчик тобі вже не подобається… Гм. І він подобається не лише тобі. Матильдо, що ти скажеш?

Дівчина насилу відірвала погляд від портрета і в розгубленості закліпала очима.

— Прошу, пані? Про що я маю сказати?

— Про Філіпа Аквітанського. Як він тобі?

— Він дуже гарний, пані.

За цими простими й наївними словами Марґарита завважила ту сором’язливу ніжність, той особливий, неповторний солодко-тривожний щем у серці, що їх відчуває невинна дівчина, вперше усвідомивши себе жінкою.

— Ти теж вважаєш, що він схожий на дівча?

— Аж ніяк, пані. Він схожий на Трістана.

— На Трістана? — розсміялася Марґарита. — Чим же він схожий на Трістана?

— Ну… Він вродливий, добрий, мужній…

— Мужній? — скептично перепитала наварська принцеса.

— Атож. Пані Бланка якось казала, що дон Філіп Аквітанський вважається одним з найкращих лицарів Кастилії.

— А дивлячись на його портрет, цього не скажеш.

— Проте це так, — зауважила Бланка. — Філіп часто перемагав на турнірах, що їх улаштовував мій батько.

— І найчастіше тоді, — усміхнулася Марґарита, — коли королевою любові та краси на турнірі була ти… До речі, ти знаєш, що мій татусь запросив його бути одним з призвідників турніру з нагоди дня мого народження?

— Щось таке я чула.

— І це симптоматично. Схоже, батько збирається перетворити святковий турнір на змагання претендентів на мою руку. Вже напевно відомо, що як мінімум чотири призвідники із семи будуть мої женихи.

— Аж чотири?

— Так. П’ятим, мабуть, стане кузен Біскайський — адже він перший принц крові. А ще два місця татусь, очевидячки, зарезервував для Рікарда та кузена Араґонського, якщо вони раптом виявлять бажання переломити списи на мою честь… Гм, в чому я дуже сумніваюся.

Рікард почервонів. Він ніколи не брав участі в турнірах, бо від природи був фізично слабкий — що, однак, ніскілечки не заважало йому бути палким коханцем.

— Один з тих чотирьох, як я розумію, Філіп Аквітанський, — прийшла йому на допомогу Бланка. — Другий ґраф Оска. А ще двоє?

— Уяви собі, — сказала Марґарита. — Буде Ерік Данський.

— Той самий бродячий принц?

— Так, той самий…

— Перепрошую, пані, — втрутилася в їхню розмову Матильда. — Але чому його називають бродячим принцом?

— Бо він постійно бродить, цебто мандрує. Мандрує й воює. Кузен Ерік шостий син данського короля, на батьківщині йому нічого не світить, от він і вештається по всьому світові в пошуках якої-небудь завалящої корони. Недавно його погнали втришия з Балканів, отож тепер він вирішив спробувати щастя на Піренеях.

— А четвертий хто? — спитала Бланка. — Часом, не Тибальд де Труа?

Марґарита всміхнулася:

— Він-він. Моє безнадійне кохання.

— Чого це безнадійне? Він же любить тебе.

— Це я й мала на увазі. Він любить мене — а я не даю йому жодних надій.

— Тоді ти неправильно висловилася, — зауважила Бланка. — Це ти його безнадійне кохання.

Марґарита знизала плечима.

— Яка різниця! — сказала вона. — І взагалі, не чіпляйся до слів. Ти сама не дуже добре розмовляєш ґалльською.

— Зате правильно.

— А ви знаєте, пані, — знову втрутилася Матильда, звертаючись до Бланки. — Минулого року пані Марґарита надіслала панові ґрафу Шампанському…

— Замовч! — різко перебила її Марґарита; щоки її вмить почервоніли. — Що надіслала, те надіслала. Він сам напросився.

— А в чому, власне, річ? — поцікавилася Бланка.

— Та ні в чому. Просто Тибальд де Труа — настирливий тип. Чотири роки тому