Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

На початку липня сталися три події, що тією чи іншою мірою посприяли логічному завершенню Бланчиного гріхопадіння.

По-перше, її чоловік, ґраф Біскайський, знову відбув на чолі королівської армії до Країни Басків, де місцеві селяни, невдоволені своїм становищем напіврабів, уже вкотре вчинили бунт, вимагаючи скасування кріпацтва, як це давно було зроблено в інших провінціях Навари.

По-друге, здійснюючи свою щорічну пастирську поїздку по Ґаллії та Наварі, до Памплони прибув його еміненція кардинал Марк де Філіпо, архієпископ Тулузький. Під час недільної проповіді в соборі Пречистої Діви Марії він, розмірковуючи про святість шлюбних уз, мабуть, трохи погарячкував і навпростець заявив, що чоловік, винний у перелюбі, не має права вимагати від своєї дружини вірності, бо, на його тверде переконання, подружня вірність має бути взаємною.

І хоч це твердження мало суто умоглядний характер і не зовсім узгоджувалося із загальноприйнятими нормами християнської моралі, Бланка вирішила для себе, що церква (принаймні, в особі архієпископа) не стане суворо засуджувати її, а Бог зрозуміє і все простить. Зрештою, Александр завинив не лише тим, що минулого року грішив із сестрою; його провина полягала ще й у тому, що він вперто не хотів каятися. Після сварки з Бланкою, що сталася в середині лютого, ґраф, позбавлений доступу до жінчиної спальні, навіть у гадці не мав накладати на себе єпитимію і регулярно проводив ночі з іншими жінками — переважно з молоденькими покоївками, що було однією з його слабин.

Остання подія, а саме відверта розмова з Матильдою, що відбулася за кілька днів по знаменній проповіді архієпископа, була тією останньою краплею, що переповнила чашу Бланчиного терпіння.

Того дня, близько десятої ранку, Бланка вже прокинулась, але все ще ніжилася в ліжку, коли до її спальні ввійшла Матильда. Стримано привітавшись з нею і вибачившись за вторгнення, дівчина сіла на край ліжка і спрямувала на кастильську принцесу докірливий погляд.

— Рада тебе бачити, серденько, — спросоння всміхнулась до неї Бланка. — Але чому ти така похмура?

— Я хочу поговорити з вами, пані, — сказала Матильда.

— Про що? — запитала Бланка, протираючи очі.

— Про мого братика.

Бланка видимо зніяковіла:

— Про Етьєна?

— Атож, про нього. Скоро він прийде до вас, так?

— Так, — збентежено підтвердила Бланка, вибираючись з ліжка. Вона напнула на себе халат, сіла поруч Матильди, взяла її за руку і лагідно спитала: — До чого ти ведеш, дитинко?

— А то ви не знаєте, пані! Сьогодні я розмовляла з Етьєном. Він зізнався, що любить вас.

До Бланчиних щік прилила кров, а її очі гарячково заблищали. Вона обняла Матильду і після хвилинного мовчання сказала:

— Я теж люблю твого брата. Дуже люблю.

— Але так не можна, пані. Це неправильно.

— Чому?

— Бо ваше кохання грішне. Ви не можете любити Етьєна, а Етьєн не може любити вас.

Бланка важко зітхнула:

— А коли я не можу не любити його? Коли твій брат не може не любити мене? Тоді що?

— Ви мусите, пані. Мусите зупинитися, поки не пізно. Поки не сталося непоправного, поки ви ще не загубили свою душу, і поки Етьєн не загубив свою.

Бланка пильно подивилася Матильді в очі:

— А ти певна, що твій брат, як ти це називаєш, ще не загубив свою душу?

Дівчина здригнулася.

— О, Боже! — вигукнула вона. — Це вже сталося! Значить, він обдурив мене… Як ви могли, пані? Як ви могли це допустити?

— Ти хибно зрозуміла мене, Матильдо, — знову шаріючись, промовила Бланка. — Я зовсім не те мала на увазі.

— А що?

— Що в Етьєна… Словом, у нього вже були інші жінки.

Матильда заперечно похитала головою:

— Неправда. Це вам пані Марґарита сказала — але ви не вірте їй. Вона навмисне наговорює на мою братика, щоб вам легше було ступити на шлях перелюбу. Щоб ви менше дбали про його душу, вважаючи його розпусним та непорядним. Я знаю, що вона має на меті, переконуючи вас у цій нісенітниці, зводячи на Етьєна наклеп.

— І до чого ж вона прагне, по-твоєму?

— Вона розраховує, що, скоївши гріх, ви знайдете собі виправдання в тому, що буцімто Етьєн звабив вас.

— Що за безглуздя! — щиро здивувалася Бланка. — Не бери собі дурного в голову, Матильдо. Я не потребую ніяких виправдань, це негідно мене. Не в моїх звичках перекладати відповідальність за свої вчинки на когось іншого. І коли я наважуся…

— Схаменіться, пані! — заблагала Матильда. — Ви ж заміжня жінка, а Етьєн… Він вам не рівня. Навіть якби ви були вільні, все одно між вами не могло б бути кохання.

— Проте воно є. Ми з Етьєном любимо одно одного. Тепер я знаю це напевно.

— Це неправедна любов, пані. Це згубна пристрасть. Ви мусите вирвати її із свого серця.

Бланка рвучко притисла Матильдину голову до своїх грудей.

— Чуєш? Це б’ється моє серце. Воно живе, воно любить і страждає. Воно багато страждало, але кохання до твого брата, нехай воно грішне, неправедне, згубне, вилікувало його, позбавило мене болю та страждань. Як же я можу вирвати те, що стало часткою мене самої? Ти лише на півтора року менша за мене, Матильдо, але ти ще дитя, ти чиста й невинна, ти не пізнала того, що випало пізнати мені, і зараз ти не здатна зрозуміти мене. Ти засуджуєш нас з Етьєном — що ж, гаразд, я не тримаю на тебе зла. Нехай вбереже тебе Господь від того, щоб колись ти зрозуміла мене ціною свого гіркого досвіду. — На секунду Бланка замовкла, переводячи подих. — І я вдячна тобі за все, що ти мені зараз сказала. Ти допомогла мені краще розібратися в своїх почуттях і змиритися з неминучим. Чому бути, того