Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
— Це обов’язок кожного християнина — допомагати ближньому своєму в лиху годину, — скромно відповів тамплієр. — Хвала Всевишньому, ми прибули вчасно. Ці єретики ще гірші за магометан. І як їх тільки земля носить!
— Дивина та й годі, — задумливо промовив Філіп. — Якого дідька їм було треба?
— Кажуть, — озвався Ернан, підводячись на ноги, — що окремі загони єзуїтів з мовчазної згоди своїх командорів займаються розбоєм на великій дорозі.
— Щось таке я чув, — кивнув Філіп. — Проте, як мені відомо, цим промислом вони займаються невеликими ватагами і не афішують своєї приналежності до ордену.
— Що правда, то правда, — погодився Шатоф’єр. — Зазвичай вони перевдягаються й уникають нападати на озброєні загони. А тут казна-що: геть усі в єзуїтській формі, та ще й з бойовими штандартами. Якщо не помиляюся, це знамена командорства Сан-Себастьян.
— Гм, справді… Чортівня якась!
Кліпенштейн делікатно прокашлявся.
— Перепрошую, пане мій, — звернувся він до Філіпа. — Як я розумію, ви монсеньйор Аквітанський-молодший.
— А відтепер і ваш боржник, — відповів Філіп. — Якими вітрами, такими щасливими для нас, занесло вас до нашого краю?
Тамплієр усміхнувся:
— Смію сподіватися, що ваш край незабаром стане не чужим і для мене.
— О! — радісно промовив Ернан. — Вас призначили керівником одного з ґасконських командорств? І якого ж?
— Беріть вище, брате. Маґістр Рене де Монтальбан після поранення в Палестині вирішив піти на спочинок до нашого мальтійського монастиря і попросив ґросмейстера звільнити його від обов’язків прецептора Аквітанського…
— Отже, вас призначено його наступником, — зрозумів Філіп. — Дуже мило. Але як ви опинилися саме тут? Мабуть, уже почали огляд командорств?
— Ні, монсеньйоре, лише збирався. Передусім я хотів представитися вам та вашому батькові, як цього вимагає статут нашого ордену, але в Тарасконі я вас уже не застав, тому разом із загоном подався вам навздогін. На щастя, я обрав коротший шлях, ніж ви.
— І відрекомендувалися нам якнайкращим чином. Гадаю, немає потреби особливо наголошувати, що ні в мене, ні в мого батька не буде ніяких заперечень проти вашої кандидатури як прецептора Аквітанського. Сподіваюся, тепер ви приєднаєтесь до нас? За моїм відомостями, король Навари запросив вас на святковий турнір як одного із семи призвідників.
— Це так, — кивнув Кліпенштейн. — Проте я змушений відмовитися від вашої люб’язної пропозиції. До початку турніру ще більше двох тижнів, і за цей час я планую відвідати кілька найближчих командорств.
— Що ж, успіхів вам… Але, гадаю, ви проведете цей вечір та ніч у моєму замку Кастельбело, що за три години їзди звідси. Ми зупинимося там на день чи два, щоб поховати загиблих і подбати про поранених.
— Так, звичайно, — сказав Кліпенштейн. Раптом обличчя його видовжилося від подиву, і він уп’явся поглядом у ватажка єзуїтів, якого, вже без шолома, вів до них Ґабріель. — Ба! Родріґо де Ортеґаль! Прецептор Наварський власною персоною. Отакої!
Філіп пильно вдивився в холодні, безмовні риси обличчя єзуїта.
— А хоч і сам Інморте. Це не завадить нам допитати його з усією суваорістю.
— А ще краще негайно повісити на найближчому дереві, як лісового розбійника, — почувся розгніваний голос герцоґа. Він під’їхав до них на коні, зі скривавленим мечем у руці і спрямував на прецептора сповнений ненависті погляд. — Лорісе! — звернувся він до свого зброєносця. — Неси мотузку. Зараз ми вшануємо мерзотника так, як він на це заслуговує.
Герцоґів слуга, у скривавленій та пошматованій куртці, пошкультигав, тягнучи поранену ліву ногу, виконувати наказ свого пана.
— Стривай, Лорісе! — владно зупинив його Філіп. — Це мій полонений, батьку.
— А то біда! — спохмурнів герцоґ. — За будь-яким єзуїтом шибениця плаче. А поготів — за прецептором.
— Ні, батьку, — рішуче заперечив Філіп. — Дозвольте вам нагадати, що це Беарн, государ тут я, і мені вирішувати, як обійтися з моїм полоненим. Насамперед його слід допитати. Сподіваюся, в Кастельбело знайдеться кат, що зуміє розв’язати йому язика.
Кліпенштейн похитав головою:
— Боюся, це безнадійно, монсеньйоре.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Філіп.
— Усі посвячені в таємниці ордену єзуїти міцно тримають язика за зубами. Певна річ, я не стверджую, що Інморте наслав на них чари, але мені відомо кілька випадків, коли полонені сарацинами або маврами достойники ордену божеволіли під тортурами, так і не зронивши ні слова.
— Точно, — підтвердив Ернан. — Я теж про це чув.
— Ага, — сказав Філіп і знову поглянув на прецептора.
У відповідь той лише презирливо скривив губи. Вираз його обличчя залишалося холодним і непроникливим, а погляд був сповнений рішучості, у ньому яскраво палав вогонь фанатизму.
„Ні,“ — зрозумів Філіп. — „Він не заговорить. Помре або збожеволіє під тортурами, але мовчатиме до кінця. Що-що, а підбирати вірних соратників Інморте уміє. Мабуть, краще буде послухатися батькової поради. Проте…“
І тут Філіп ухвалив рішення, яке приголомшило й обурило не лише герцоґа, що патологічно ненавидів єзуїтів, а й усіх без винятку ґасконців і тамплієрів. Він відпустив Родріґо де Ортеґаля на свободу!
Коли пристрасті трохи вщухли, Філіп уточнив, що прецептор може сісти на коня і безперешкодно віддалитися на двісті кроків у будь-якому напрямку, після чого він стає вільним у повному розумінні цього слова, без жодних ґарантій особистої недоторканості.
Таке роз’яснення поклало край гомону невдоволення, а дехто навіть розцінив Філіпове рішення як вельми дотепне. Близько дюжини тамплієрів і приблизно стільки ж ґасконців стали готуватися до погоні за єзуїтом, щойно він від’їде на двісті кроків. Але перше, ніж прийняти даровану йому свободу зайця, преслідуваного зграєю гончих псів, Родріґо де Ортеґаль виявив бажання переговорити з Філіпом віч-на-віч.
