Замирення - Джефф Вандермеєр
І все ж Збирач скористався таким дешевим трюком: Керманич побачив, як он там стоїть його мати, і, згнітивши серце, визнав, що це омана, котра не має над ним влади — людина, якій він пробачив, бо як не пробачити, опинившись у такому місці? Вільний, тепер вільний, бо Збирач іще не встиг його вразити, поранити ще дужчим ударом. І навіть поранений Керманич знав, що цей біль випадковий, що це не намір Збирача; просто ні мова, ні спілкування не можуть подолати розриву між людьми і Нуль-зоною. Усе, що чимось подібне, є певною підмножиною Нуль-зони й функціонує на такому примітивному рівні, що й уявити годі. Гостра травинка. Блакитна чапля. Оксамитовий мурах.
Керманич утратив відчуття часу й швидкості падіння та своєї трансформації. Він більше не знав, чи ще лишався людиною до того, як болісно, знуджуючись, повзком, чи летючи? — спускався з найстаровинніших східців до сліпучого білого світла внизу, у формі безсмертної рослини, схожої на комету, яка там реве, але зостається нерухома, і тепер має бути його рішення: чи проштовхнутися та вирватися вперед, у самісінький кінець, видертися з цієї агонії, крізь це зовнішнє випромінювання, яке наказує повернутися назад і ввійти… куди? Він не знав, хіба що біологиня так далеко не заходила, а от він — зайшов. Задалеко зайшов.
Тепер слово «Керманич» знову відмелося. Наразі він був сином чоловіка, скульптора, і жінки, яка жила у візантійському царстві таємниць.
Різьблена батьковими руками фігурка випорснула у нього з руки, з тріскотом покотившись сходинкою, затрималася на наступній, поряд зі знаками й символами, що їх залишили його попередники. Подряпина на мурі. Порожній чобіт…
Він зі свистом утягнув носом повітря, відчуваючи під лапами горіння й жар, наростання полум’я.
Ось і все, що йому залишилося, і тепер він не згине на східцях; ні, він не поляже у цій поразці.
Джон Родріґес подолав останні сходинки та й стрибнув у світло.
26. ДИРЕКТОРКА
За два тижні до дванадцятої експедиції старий мобільний телефон прибув із тобою додому. Ти не пам’ятаєш, як прихопила його з собою. Ти не знаєш, чому служба безпеки не звернула на нього увагу. Просто ось він, тут, у тебе в кишені, а потім виявився на кухонному столі. На гадку спадають звичайні підозрювані. Може, Вітбі ще дивніший, ніж тобі здається, або Лоурі посміявся у тебе за спиною. Але яке це має значення? Ти просто зранку принесла його додому.
До того часу розподіл між роботою і домівкою давно зник — ти приносиш особові справи додому, працюєш удома, записуєш важливе на клаптях паперу, а іноді й на листі, як робила ще змалечку. Бо ти почасти навіть відчуваєш утіху, уявляючи, як Лоурі отримує фото цих напрацювань у звітах; але використання цих матеріалів тобі здається трохи безпечнішим, хоча ти не можеш пояснити чому, — просто виникає підвищена чутливість «доторку», відчуття, яке з’являється від роботи зі справами, присутність, що її ти не можеш визначити чи кількісно виміряти або злічити. Ірраціональна думка, ідея, яка щойно спалахнула у тебе в свідомості, коли ти запрацювалася до пізньої ночі. Бігаєш до ванної кімнати щоразу, коли на тебе накочує — побічний ефект препарату, який приймаєш проти раку. Вибачаєшся перед прибиральником, бовкаючи будь-яку дурницю — перше, що спадає тобі на думку, окрім варіанту, що ти захворіла: «Я вагітна». Вагітна раком. Вагітна можливістю. З цього ти навіть кілька разів сміялася. Любий алкоголіку-ветеране у кінці бару! Як ви гадаєте: чи сподобається вам стати батьком?
Цей вечір не для Чіппера, не для язикатих Ріелторів і п’янюг, які підтакують у відповідь. Ти зморилася від додаткової підготовки, що вимагала більшої кількості поїздок на північ до Центру, щоб узяти участь у решті експедицій та пройти навчальні курси як голова експедиції. Щоб до кінця зрозуміти дію гіпнотичних наказів, зрозуміти важливість — особливі деталі — чорних скриньок із червоними сигналами, помічників у справі активації поступливості.
Тому замість вийти на вулицю ти вмикаєш якусь музику, а потім вирішуєш певний час подивитися телевізор, бо у тебе мозок готується до роботи. Ти чуєш звук у коридорі, за межами кухні — просто щось осідає на горищі, але це «щось» примушує тебе нервуватися. Коли ти заходиш туди, там нічого немає, але виймаєш сокиру, яку тримаєш під ліжком, на випадок оборони будинку. Тоді повертаєшся на канапу, щоб подивитися детектив тридцятирічної давності, серіал, знятий на півдні. Загублені місця, місцини, яких уже немає, які вже ніколи не повернуться. Пейзаж, який переслідує тебе з минулого — стільки речей зникло, стількох більш не буде. Коли автомобіль починає когось переслідувати, ти задивляєшся у тло, от наче це родинні фотографії, яких ти досі ніколи не бачила.
Ти пасеш воликів. Прочумуєшся. Знову пасеш воликів. Тоді ти чуєш, як щось м’яке скрадається долі, проповзає по кухонних кахлях, просто звідси непомітне. Якийсь несамовитий жах наче обпікає тебе. Звук повільний, тому ти не можеш його визначити, почути, що ж воно вторглося до твого будинку. Дуже довго не рухаєшся, чекаючи, коли ж почуєш більше, водночас і не бажаючи цього почути. Ти гадаєш, що не слід тобі взагалі підводитися, заходити до кухні, щоб подивитися, яка ж тварина на тебе там чигає. Але воно досі рухається, досі шарудить, і ти не можеш заклякнути отут на віки вічні. Ти не можеш просто тут висиджуватися.
Тож ти підводишся, хапаєш сокиру, підходиш до кухонного стола, стаєш навшпиньки, щоб зазирнути на кухонну підлогу, але те щось перемістилося ліворуч, випавши з поля зору. Доведеться тобі вийти, усе роздивитись і зустріти небезпеку лицем до лиця.
А по підлозі, кваплячись, сліпий і жалюгідний, повзе той самий старий мобільний телефон, який уже на порох розсипається, громіздкий, — повзе, намагаючись від тебе утекти. А то ще силкується закопатися в шухляди, сховатися там. Тільки от зараз він не рухається. Не рухається весь цей час, доки ти пильно дивишся на
