Замирення - Джефф Вандермеєр

Якогось моменту ти скеровуєш Лоурі прогулятися — до маяка-підробки. Раннє літо, погода в розпалі, і немає жодних причин висиджуватися там у кімнаті для відпочинку командного управління Лоурі. Ти збуджуєш його інтерес, граючи на гордості Лоурі, попросивши зробити тобі повну екскурсію, узявши тільки одну тонку теку зі справами, яку захопила з собою.

Отже, він влаштовує тобі не надто шикарну й велику екскурсію до цього мініатюрного світу, який дедалі зменшується. Є певна дивна кітчева краса у звучанні музики в колонках, прихованих навколо. Віддалена, але весела й радісна мелодія — не поп, не джаз, не класика, але є щось загрозливе у цій розв’язності.

Нагорі химерного маленького маяка — що подумав би про це Сол? — Лоурі зауважує: знак, який не світиться, такий самий акуратний, як і ті «кляті скляні друзки, що хтось потім розкидав». Коли він відсуває люк, то видно, що внизу — кімната, забита стосами і стосами незаповнених журналів і вирваних чистих аркушів для бланків, неначе він придбав канцелярський магазин як лівий бізнес. Лінза теж не функціонує, але як виправдання ти отримуєш урок історії: «Коли смеркало — повертаючись, давно — вони просто насаджували великого чортового жирнючого птаха на палю, і підпалювали, оце й було маяком».

Оця «дідькова ямина в землі», як Лоурі її охрестив, — найменш точна частина — старий форпост зброї, де рушниць давно немає, залишилося тільки темне гранітне коло, що веде вниз сходами до тунелю, який потім повертається до пагорба, де Лоурі зберігає більшість своїх установок. Ти виходиш туди лише на кілька маленьких сходинок, щоб побачити орамковану на стінах художню галерею Лоурі: розмиті, несфокусовані світлини, подерті, понавезені різними експедиціями. Якась мета-версія тунелю, принесена до підробленого тунелю, котра самовпевнено відображає те, що насправді непізнаване. Думаючи про Сола на сходинках справжнього тунелю, обличчя, обернене до тебе, ти відчуваєш таку гостру зневагу до Лоурі, що маєш ще якийсь час не рухатися, втупившись униз, і так тягнуться довгі хвилини, бо ти боїшся, що це презирство прочитається у тебе на обличчі.

Спромігшись на кілька стратегічно правильних вигуків про те, як тебе все це вражає, ти пропонуєш далі прогулятися берегом, «на свіжому повітрі», й Лоурі підкорюється, переможений твоєю тактикою, коли ти запитуєш про кожну нову річ по дорозі, бо він просто ціни не складе своєму інтелекту. Ти обираєш обхід, який веде на північ уздовж води. Гуси, чиї кубла приліпилися на сусідній скелі, посилають тобі ворожі погляди, а в морі, не дуже близько, але й не далеко, хлюпочеться видра, кидаючи на тебе тінь.

Зрештою ти переводиш розмову на НСБ. Витягуєш папірчик — пункт, пов'язаний з «Джеком Сіверенсом». Указуєш на цей уривок, хоча він і так виокремлений яскраво-рожевим кольором. Розігруєш виставу, ніби це кумедна річ, про яку має знати Лоурі. Враховуючи те, що він аналізував твої приховані дитячі враження, коли ти вперше приєдналася до Південного Округу.

— Це та причина, з якої ти і Джекі працюєте разом? — питаєш ти. — Чи НСБ був пов’язаний з Центром… через Джека?

Лоурі обмірковує це питання, зустрічаючи його багатозначним вишкіром на поораному зморшками обличчі. Шкіриться, дивиться долу, а потім знову зводить очі на тебе.

— То це все, заради чого ми сюди прийшли? Заради цього? Господи Ісусе, та я ж міг тобі все це викласти по довбаному телефону.

— Негусто, я певна, — кажеш ти. Овечий усміх, адресований цьому вовку, переповненому по вінця нарцисизмом. — Але я хотіла б знати. — Перш ніж долати межу.

Вагання, погляд скоса, який пильно оцінює твою мотивацію чи наступний порух, якого Лоурі, може, і не бачить.

Підштовхуючи:

— Побічний проект? НСБ — побічний проект Центру, або?..

— Атож, чом би й ні, — відказує Лоурі, розвантажуючись. — Звичайний різновид додаткового підрозділу, який можна будь-коли вилучити, без жодної шкоди.

Але іноді допоміжне заражає первинне. Іноді тіло-хазяїн і паразит міняються ролями, як би сказала біологиня.

— Ось так ти зміг добути моє фото на маяку. — Це не питання.

— Дуже добре! — вимовляє він, щиро радіючи. — Яка дідькова правда! Я був на завданні, шукаючи доказів, аби переконатися, що ти лишилася правдивою… а потім здивувався, чому це фото — у справах Центру, передовсім там, а не в архівах Південного Округу. Цікаво стало, звідки воно там випливло, а потім я знайшов там той самий рядок. — Окрім того, що Лоурі мав більше доступу до справ найвищої таємності, він міг отримати доступ до інформації, якого не маєш ні ти, ні Ґрейс.

— Оце було кмітливо з твого боку. Дійсно кмітливо.

Лоурі надувся, випнувши груди колесом, усвідомлюючи, що йому лестять, але не міг нічого вдіяти із цією самопародією, яка насправді ані краплини не була пародією, бо ж хіба від цього погано? Ти ж на виході. Певно, він уже думав про заміну. Ти не обтяжила себе, щоб наперед повідомити ім’я Ґрейс, а натомість увесь час згаяла на роботу над Джекі Сіверенс.

— Ідея була проста й відкрита, як казав Джек. НСБ була просто звихнутою, клепки бракувало, лою в голові замало, але, якщо у світі є щось надприродне, моторошне або інопланетне, нам треба стежити за цим, треба про це знати. Можливо, трохи на це вплинути чи злегка підштовхнути, надавати потрібні матеріали та вказівки. А якщо до групи ввіллються заколотники або небажані типи, то це теж гарний спосіб контролювати потенційну підривну діяльність… а також це добре прикриття для того, щоб потрапити у місця, «замасковані у простому краєвиді», для спостереження, — Центр тоді захоплювався такою методологією. На забутому узбережжі стільки антиурядових типів.

— Чи ми їх завербуємо, чи…

— Залучили деяких оперативників, та ще декого, хто старався на нас працювати, бо полюбляв гратись у шпигунів. Деякі люди від цього аж пищали й стрибали. Їм не треба було глибшої причини, ніж Господь Бог і країна. Може, так навіть краще.

— І Джекі теж залучили, так?

— Джек не просто захищав себе, — мовить Лоурі. — Коли Джекі почала працювати, вона йому трохи допомагала, а потім перейшла до Південного Округу, й знову допомагала Джекові, щоб переконатися: нічого з того не стане явним, ніхто не дізнається. Окрім мене, я ж усе викрив, як зазвичай, буває. Як ти знаєш.

— Чи ти колись натикався на імена Генрі та Сьюзен в особових справах?

— Ні. Ніколи таких імен не було. Самі лише кодові назви, ну от як… ну, не знаю… «Великий Ревун», і «Примарна Дія», і «Клята Свиняча Котлета». Усяка така маячня.

Але жодне з цих питань не