Замирення - Джефф Вандермеєр

Майже священна сила виростала у доглядачеві маяка. Ось вона заповнила Сола, а ще затьмарила йому свідомість. Тепер світло витікало вже з нього, й він його простежував, і це світло зливалося з тим, що було внизу, і так виникло відчуття, ніби щось тягне Сола до себе, зв’язує його, міцно тримаючи… або розпізнаючи його.

Постаючи проти цього, він підвівся зі сходинки, розкинувши руки, щоб тримати рівновагу, заклякнувши на краю люка, вдивляючись у те суцвіття пелюсток, доки більше не зміг триматися та й почав падати в ту чисту білосніжну корону вогняного кола, таке чисте горіння, що перетворення на попіл було певним полегшенням, охоплення світлом освячувало не тільки його самого, а й усе навколо, пов’язуючи того, хто надсилав, із тим, хто приймав.

Там буде полум’я, що знає тебе на ім'я, і в присутності гнітючого плоду його темне полум'я охопить кожну частину тебе.

Отямившись, він побачив, що лежить на підлозі вітальні, горічерева, дивлячись угору. Не було кургану блокнотів. Не було й неймовірної квітки.

Тільки тіла Генрі та Сьюзен, без жодних помітних ран, вирази облич геть порожні та від цього ще більше схожі на одержимих примарами. Він одсахнувся од них, відповзаючи, вдивляючись. У тіні щось нагадувало слабкі, зів’ялі, висушені рештки якоїсь рослини, але в Сола не було іншого бажання, окрім того, щоб покинути цей простір.

Він поліз по драбині нагору.

Постать — силуетна — стояла перед відчиненими дверми, притулившись до билець. Постать із рушницею.

Неймовірно — це був Генрі.

— Я гадав, ти затримаєшся, Соле, — промовив Генрі відчуженим голосом. — Думав, ти навіть до ночі не повернешся. Думав, що, може, ти будеш у Марлі, хіба що Марлі рибалить, а Ґлорія лишиться з батьком. Вона не стала б виходити так пізно, і не дуже допомогла б тобі. Але тепер ти просто знаєш, в якому ми опинилися становищі.

— Ти вбив Сьюзен, — сказав Сол, навіть цієї миті не вірячи своїм словам.

— Вона хотіла вбити мене. Вона не вірила в мою знахідку. Ніхто з них не вірив. Навіть ти.

— Ти вбив себе.

Свого двійника. Сол знав: навіть якби він щось і змінив, то все одно вчасно не дотягнеться до ракетниці, або навіть не встигне стрибнути по неї через дві сходинки, бо швидше Генрі і його застрелить.

— Дивина, — сказав Генрі. Раніше він висловлювався розпливчасто, був до болю вражений, але тепер зосередився. — Дивина — убити себе самого. Я подумав, може, це був якийсь дух. Але, може, Сьюзен мала рацію.

— Хто ти!

Ігноруючи його запитання:

— Я знайшов його, Соле, саме таким, як і сказав. Або воно знайшло мене. Тільки це було не те, що я думав. А ти знаєш, що це, правда, Соле? — Майже благання.

Не було жодної нормальної відповіді на це запитання Генрі.

Він ступив два кроки назустріч Генрі, наче спостерігав за кимсь іншим, хто намірявся зробити те ж саме. Він був альбатросом, який плинно рухається у вишині в потоках повітря, злітаючи до хмар, їхніх темнуватих нижніх облямівок, координатою тіні та світла, що досі рухалася, у широті й довготі, а десь далеко, удалині, набагато нижче, стояли Сол і Генрі, у ліхтарній кімнаті.

Сол ступив третій крок, рослина була маяком у нього в голові.

Четвертий крок — і Генрі вистрелив йому в обличчя. Куля пронизала плоть і пройшла навиліт, а Сол нічого не відчув. Сол досі ширяв у височині, бажаючи керуватися напрямом, сідлаючи теплові хвилі, — тварина, яка майже ніколи не сходила на суходіл, а просто літала й літала.

Сол кинувся на Генрі, протаранивши скривавленим плечем йому груди, і обидва похитнулися, налетівши на двері та бильця, рушниця випала у Генрі з руки й упала на підлогу. Стоячи так близько, дивлячись Генрі просто в очі, Сол відчував, ніби той дуже далеко, на великій відстані в часі та просторі — у розриві або на відстані між посланням, його обробкою і відповіддю: повідомлення надходить до нього з надзвичайної далини. Начебто Генрі обробляв якусь іншу, цілком відмінну, ситуацію, але на певному рівні все ж таки здатен оцінити його, судити його. «Ховаєш обличчя Своє, то вони перелякані, забираєш їм духа — вмирають вони, та й вертаються до свого пороху».[18]

Бо Генрі тягнув його до билець. Бо Генрі вп’явся так, що не відірвеш, і тягнув до билець. Дарма що Генрі повторював Солові: «Що ти робиш?» Але Сол не робив цього, це Генрі так чинив, сам того не усвідомлюючи.

— Це ти, — зміг сказати альбатрос. — Це ти робиш, а не я.

— Ні, це не я. — Тепер Генрі запанікував, викривляючись у корчах і намагаючись вивільнитися, але все ж таки тягнучи його до билець, уже набагато швидше, і це саме Генрі благав Сола зупинитися, зупинити те, чого сам не міг. Проте в очах Генрі читалося послання, протилежне його словам.

Генрі врізався у поруччя, а Сол за секунду відкинувся сильним ударом набік, а потім обидва повалилися, і лише коли стало вже пізно, Генрі відпустив Сола, почав падати, з горла у нього вихоплювалися вітер і страшний крик, схожий на вереск, і Сол падав поруч із Генрі, у холодне порожнє повітря, що падало надто стрімливо, надто далеко, а частка його досі споглядала це згори.

Прибій, як біле полум’я, що здіймалося та шаруділо в піску.

«Я прийшов огонь кинути на землю, і як Я прагну, щоб він уже запалав!»

Почулися страшний удар і хрускіт, коли він повалився на землю.

25. КЕРМАНИЧ

Це спіткало Керманича в найекстремальніший момент — майже нездатного рухатися, неспроможного мовити бодай слово, — у приголомшливому відчутті пов’язаності з іншим — із відчуттям, що немає двох окремих речей, бо навіть у скупому розкладі директорки можна було знайти начерк деякого більшого візерунку. Та все ж таки тиск дедалі дужче давив, і він відчував гострий біль, такий біль, який скоро його не полишить, якщо взагалі полишить, і в тілі зазвучала гучна музика, незрозуміла Керманичу, а він ковзався та котився гвинтовими сходами. Іноді розтягувався на них, а ліва рука безглуздо теліпалася при боці, різьблена руками його батька фігурка була затиснута в кулаку. Себе він не відчував, а сяйво проникало у рот, в очі та наповнювало всього його водночас, от ніби Збирач прискорив процес. Керманич почасти ковзався, спотикався, бо змінювався, і знав, що може сказати: уже ж він не зовсім людина.

Вітбі ще лишався з ним, старий друг,