Замирення - Джефф Вандермеєр

— Ти ж насправді вже не Генрі, правда?

Відповіді немає.

— Хто ти?

Генрі глянув на Сола, потім знову відвів погляд.

Чарлі, у човні, там, у відкритому морі, далеко від берега, на нічній риболовлі, так далеко від усього, що наразі тут, далеко від цього відчуття, що виплескується із Сола, мов жива істота. Чавить тягарем, дедалі важче й важче.

— Чи я побачу Чарлі бодай ще раз?

Генрі відвернувся від Сола, почав ходити пляжем, хитаючись і спотикаючись. За пару кроків щось наче обірвалось у ньому, і він повалився на пісок, проповз кілька футів та й завмер. Знання про гнітючий плід і руку грішника возз’єднаються, бо немає гріха у тіні чи у світлі, які сім’я мерців пробачити не спроможні.

Щось у Солові здіймалося гребенем, наче вал. Щось випліскувалося з нього. Він почувався слабким і водночас непоборним. Як це сталося? Чи це одна з Господніх путей, якою Бог прийшов до тебе?

Він не хотів покидати цей світ, але тепер знав, що покидає, або ж цей світ покидає його.

Сол спромігся залізти у свій пікап, відчуваючи, як накочує сильний напад нудоти, відчуваючи, що нічого з майбутніх подій не зможе вконтролювати, узагалі не зможе поворухнутися. Він не хотів, щоб це сталося там, на узбережжі, поруч з його маяком. Не хотів, щоб це взагалі сталося, але знав, що не має вибору. У голові в нього вибухали комети, і виринало видіння жахливих дверей та того, що з них вийшло. Тому він нестримно гнав машину — порізаною коліями стежкою, подеколи сильно хитаючись на боки, ніби намагаючись утекти від самого себе, хоча це було неможливо. Сплячим селом. Одним багнистим путівцем після іншого багнистого путівця. Чарлі далеко у відкритому морі. Яке щастя, що не тут. У голові паморочиться. Тіні, які породжують інші тіні, й слова, які намагаються вирватись у нього з уст, саме зараз одчайдушно зірватись у нього з уст, кодом, який він не годен розшифрувати. Відчуття, ніби щось на нього пильно дивиться. Нездатний уникнути відчуття чужого втручання й супроводу, передачі послання, комунікації, що чавили різні ділянки його мозку.

Це тривало доти, доки він більше вже не міг гнати машину й зупинився, там, у найдальшій частині забутого узбережжя — де ділянки соснового лісу, на які ніхто не претендував, ніхто там не жив. Зупинився, поставив авто, вийшов, одкритий обрисам темних дерев, совиному ухканню, незліченному шурхоту, лисиці, яка завмерла, уп’явшись у нього поглядом і не боячись людини; зіркам у височіні, які досі кружляли та краяли небо.

Спотикаючись у пітьмі, дряпаючись об карликові пальми і жорсткі низькорослі чагарі, які дерли його одежу на шмаття, відштовхуючись від хащів, він брів, то провалюючись у чорну болотяну воду, то висмикуючи звідти ногу. Різкий дух лисячої сечі, відчуття, що тут є тварини, які спостерігають за ним, пантрують його. Спроби ось зараз утримати рівновагу. Спроби зберегти свіжу голову, не зомліти. Але новий усесвіт відкривався у нього в голові, переповнюючись видіннями й картинами, яких він не розумів, не міг зрозуміти.

Квітуча рослина, яка ніколи не вмре.

Дощ із білих кроликів, завислий у стрибку.

Жінка, яка спускається, щоб торкнутися морської зірки у ставку- калюжці.

Зелений порох від тіла, роздмухуваний вітром.

Генрі, який стоїть на башті маяка, сіпаючись і звиваючись, приймаючи сигнали з якоїсь надзвичайної, справді надзвичайної далини.

Чоловік, який, заточуючись, бреде забутим узбережжям, в армійському однострої, утомлений, а всі його товариші вмерли.

І світло, яке знайшло його згори, пришпилюючи його, вивершуючи якусь важливу операцію.

Відчуття вологого опалого листя. Запах палаючого вогню. Звуки собачого голосу, здалеку, — гавкання. Смак бруду. І над головою — переплетене склепіння соснового гілля.

Це були дивні, незнані йому зруйновані міста, що покидали його голову, а разом із ними — й та скалка, яка обіцяла спасіння. І сказав Господь, що це добре. І сказав Господь: «Не опирайся цьому». Але все, що йому хотілося, це опиратися. Ухопитися за Чарлі, за Ґлорію, навіть за свого батька. Його батько оце якраз виголошує казання, у цьому внутрішньому сяйві, неначе схоплений якимись вищими силами, чимось більшим, ніж він сам, чого мова не здатна висловити.

І ось, у цій пустелі, Сол — Саул — уже не міг іти далі, виснажений украй, і він знав це, й ридав, упавши, відчуваючи, що земля, наче кітвицею, прикувала його до себе, якесь найдивніше, чуже, чужопланетне, неподібне до будь-якого відчуття, що він бодай колись зазнавав, та все ж таки знайоме, начебто воно відвідувало його й раніше. Це була тільки непомітна дрібниця. Уламок. Та, попри все, він був такий великий, як цілі неохопні світи, і Сол ніколи його не розумів, навіть коли цей уламок увійшов у нього зсередини. Його останні думки, доки на зміну їм не прийшли інші думки, які не були його, ніколи не могли бути його: «Можливо, у цьому немає жодної ганьби, можливо, я витримаю це, переборю. Удати, але не здатися». Подавшись назад, до моря, Сол не міг вимовити імені — тільки три прості слова, що здавалися такими невідповідними, проте вони були всім, що йому тепер лишилося.

За якийсь час він прокинувся. Зимового ранку. Вітер дув холодний, овіваючи комір його пальта, коли Сол долав стежку до маяка. До того вночі була буря, а внизу й ліворуч просторився океан, сірий, збаламучений, на тлі тьмяної блакиті неба, помітний у шелесті та коливанні юніоли волотистої. Прибите до берега плавиння, пляшки та збляклі на сонці білі буйки, а ще дохла риба-молот, викинута морськими хвилями, — все це обплутане в безладі водоростями, але жодної серйозної шкоди селу не заподіялося.

Біля його ніг стелились ожина і товстий сірий чортополох, який навесні та влітку розквітне пурпуром. Праворуч темніли ставки з бурмотінням і скаргами пірникоз і гоголів американських. Чорні дрозди, заховані у тонкому гіллі дерев, зірвалися в паніці, коли він наблизився, а потім знову сіли галасливою капелою. Відчутний, свіжий солоний запах у повітрі мав відтінок і полум’я: запах паленого з якогось будинку поблизу чи від багаття, яке ще дотлівало.

28. ЖАР-ПТАХА

Збирач опинився за ними. Слова опинилися за ними. Теплого дня це був просто глибокий тунель. Це був просто ліс. Просто місце для прогулянок.

Дорогою Жар-птаха і Ґрейс багато не перемовлялися. Небагато було сказати, бо тепер між ними проліг цілий світ. Вона знала, що Ґрейс не вважає її до кінця людиною, але ж щось переконало цю жінку піти з нею, довіритись їй,