Замирення - Джефф Вандермеєр

— А чи хтось намагався спалити свій будинок? — питаєш ти Ріелтора, пізніше, увечері, забігши на вогник, аби хильнути чимшвидше парочку коктейлів, які приспали б тебе, а потім розбудили б, і ти без кінця тривожно борсалася б у ліжку посеред ночі.

Вогні тьмяні, мовчки блимає телевізор, удалині невиразний шум, зірки у стелі мерехтять і вимикаються, у проблисках прожекторів на доріжках для боулінґу. Хтось награє на автомагнітолі пісню з вестерна у стилі кантрі, у манері чорношкірих, але звуки незрозумілі, чується у такій далині звідсіля: «У серці щось пронизує мене до болю. Здається щось, якусь я граю ролю».

— О, аякже, — каже Ріелтор, «нагріваючись до готовності», як це називає ветеран, одразу роблячись дотепною і жвавою. — Звичайна річ — підпал застрахованого майна. Іноді екс-чоловік намагається підпалити будинок колишньої дружини, коли в’їжджає її новий хлопець. Але у більшості випадків, як не дивно, ти не знайдеш жодних причин. Був у мене знайомий, якому одного разу закортіло підпалити, то коли дим закурився, цей тип просто стояв і видивлявся. А потім ридав, репетував і дивувався, нащо він це зробив. Сам не знав. Певно, була причина, чому він це зробив, завжди мені здавалося. Чогось він не хотів визнати — або чогось сам не знав.

Гнів намагається вирватися з тебе на волю, і ти вибухаєш підозрою, яка весь час накопичувалася в тобі.

— Ти не Ріелтор, — заявляєш тій жінці. — Ніяка ти взагалі не Ріелтор.

Вона пов’язана з деякими нотатками, вона — той самий непосидющий мобільний телефон.

Тобі треба вдихнути повітря, пройтися, і от ти на автостоянці, під непевним тьмяним мерехтінням тріснутого вуличного ліхтаря. Ти ще чуєш музику, яка долинає зсередини. Вуличний ліхтар освітлює тебе, а також величезну тушу гіпопотама на краю поля для міні-ґольфу, ці величезні обриси, які відкидають широчезну, довгасту тінь. Гіпопотамові очиці порожні, склянисті, розтулена паща — зяйлива безодня, і не сунеш ти туди руки за жодні безкоштовні ігри, хоч би що наобіцяв тобі Чіппер.

Ветеран виходить на вулицю.

— Твоя правда, — вона не Ріелтор, — каже він. — Її звільнили. Безробітна вже понад рік.

— Та все о’кей, — відповідаєш ти. — Я ж теж ніяка не далекобійниця.

Трагічним тоном він запитує, чи не хочеш ти повернутися і потанцювати.

Ні, танцювати ти не хочеш. Але все буде о’кей, якщо він обіпреться на гіпопотама і якийсь час перебалакає з тобою. Нічого особливого у розмові не буде. Про звичайнісінькі, буденні речі, які від тебе тікають.

Та рослина зберігається у сховищі зразків. Миша Вітбі здебільшого мешкає у нього на мансарді. Останні кілька днів до дванадцятої експедиції телефон переміщується до твоєї шухляди, як таємне нагадування. Ти не знаєш, що тебе більше непокоїть — чи коли він з тобою, а чи коли не на видноті.

27. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА

Сол прокинувся, лежачи горілиць під маяком, присипаний піском, а поруч скоцюрбився Генрі. Була ще ніч, небо глибокої синяви, яка струмувала, переходячи в чорноту, але цей неосяжний простір ряхтів зірницями. Сол мав би вмерти, він це знав, його ніби порозбивало на сотню шматків, але розбитим чомусь не почувався. Натомість усе, що він відчував, був своєрідний неспокій, наразі це відчуття зростало у сотню разів, а далі — нічого. Жодної агонії після падіння, від приголомшливого болю, від того, що переламано напевне кілька кісток. Нічого подібного. Чи це було шоком?

Але почало зростати сяйво, і ніч вдивлялася в нього тисячею блискучих очей, затишний шерех і шурхіт прибою, а коли він перевернувся обличчям до моря, то побачив примарні темні тіні нічних чапель, з їхніми виразно наїжаченими гребінцями: вишукують крихітних сріблястих рибок, які зариваються у мокрий пісок.

Стогнучи, передчуваючи різкий занепад сил: що він звалиться від хвороби, і ця непритомність ніколи не мине, — Сол почав зводитися на ноги, й не похитнувся, не зомлів, бо якась моторошна сила пронизувала його. Навіть плече не боліло. Неушкоджений? А чи так сильно поранений і марить, що от зараз йому кінець? Хоч би що крутилося у нього в голові, усе вбиралось у слова, його страждання висловлювалося мовою, і він не відпускав від себе це почуття, знаючи: відпустити його — це здатися, а часу йому, може, лишилось обмаль.

Він подивився на ліхтарну кімнату маяка, знов уявляючи, ніби це він падає звідти. Щось там, у приміщенні, врятувало його, оборонило. Ще до удару об землю, в падінні він уже не був самим собою — падіння стало ковзанням, таким ніжним, плинним, таким легким, що нагадувало кокон, який м’яко падав, цілуючи пісок. І повернувся на потрібне місце, у призначені суто для нього пази.

Подивившись на Генрі, Сол побачив, навіть у такому безпросвітному мороку, що ця людина ще жива, лежить, спостерігаючи його здалеку, невідступно, не відриваючи очей, достеменно, як зірки з вишини. Пильний погляд, ніби спрямований на Сола крізь століття, крізь величезні, нездоланні відстані. Блаженний і водночас смертельний. Брудного найманого вбивці. Упалого янгола, знищеного часом.

Сол не хотів витримувати на собі цей довгий погляд і прожогом відійшов од Генрі, на пляж, ближче до води. Десь там у морі був Чарлі, на нічній риболовлі. Сол хотів, щоб Чарлі зараз опинився тут, близько, але водночас — щоб опинився чимдалі, так далеко, як тільки можна, зник у безвість, щоб ніщо з цього, що має владу над Солом, не мало влади над Чарлі.

Він дістався скелястого гребеня, який любила досліджувати Ґлорія, дійшов до ставків-калюжок, і сів там, мовчазний, відновлюючи себе.

Тут, біля моря, йому здавалося, що він бачить потворні жахливі хребти левіафанів — у плавбі, у стрибках, а потім занурені в глибини. Відчував запахи нафти, бензину та хімічних речовин, а море майже лизало йому ноги. Він бачив, що пляж захаращений пластиком і сміттям, завалений металобрухтом, барильцями та водогінними-дренажними трубами, а ті обплутані водоростями й морськими качечками. Ще спливали й уламки суден. Уламки, шматки та сліди розпаду, які раніше не торкалися цього узбережжя, але тепер були й тут.

Нагорі, у безмісячному небі, рухалися надзвичайно швидко зірки, й до його слуху долинули гуки громоподібного скигління, верещання під час зоряного польоту, — зірниці проривали небо все швидше й швидше, аж доки й розкраяли темряву на пасма та на вузькі стрічки — проблиски світла.

Генрі незграбною тінню виник поряд із ним.

Але Сол не злякався Генрі.

— Я вмер? — спитав він Генрі.

Той нічого не сказав.