Замирення - Джефф Вандермеєр

— Ні, лише це. Там може бути більше, але інші справи за цей період відсутні. Не сподівалася знайти й цю сторінку.

— Що, по-твоєму, означає «Сироватка Блаженства»?

— Протокол зафіксував би, що це нічого не означає. Певно, випадково скомбінували.

— Немає підстав, — кажеш ти. — Це ж навіть не «НСБ».

— Клятий рисовий папір, китайщина якась, — мовить Ґрейс. — Це може нічого не означати, але…

Але якщо, так чи інакше, «НСБ» в якийсь спосіб оплачувався Центром — навіть трішечки, як побічний проект, — і Джек вів цю операцію, і Джекі була в курсі, й «НСБ» був якось пов’язаний зі створенням Нуль-зони…

Стільки «якщо». Стільки стрибків. Навіть забагато досліджень у документі Ґрейс.

Та все ж таки цього досить, щоб ти стала думати про те, чому саме Джекі Сіверенс — нова спільниця Лоурі.

21. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА

…повернувся в сад, /нерозбірливо/, узявши з собою сокиру про всяк випадок. Навряд чи будуть чорні ведмеді, але хтозна. Блакитна чагарникова сойка, дрізд, горобець хатній — найкорисніше з Божих створінь. Я сидів там і годував його хлібними крихтами, бо ця істота геть схудла, і їй треба було їсти. Принесу їм ще, вони сказали…

Сол лишався у найвіддаленішому куточку сільського бару, не знаючи, чому: чи хотів випробувати терпіння Бреда, а чи просто не хотів виходити назовні, щоб не зіткнутися з Генрі. Або просто сумував за Марлі, який пішов.

Отже, він вихилив ще пару порцій пива, побачив, як помешкання хитається в його очах, бо він уже напідпитку, і замовив кілька устриць та чипсів із рибою. Відчував такий голод, як рідко з ним траплялося. Їжа його не дуже цікавила, проте цього вечора йому черево наче вовк терзав. Устриці доходили у солоній воді та власному соку, щойно розкриті, вичавлені та прокип’ячені на парі, і Сол не став обтяжувати себе вмочанням їх у соус, а просто заковтнув.

Потім роздер рибу, яка у нього в руках розлізлася на густі пластівці, гарячі, над ними здіймалися жар і масний запах, від чого слина текла. Смажену картоплю він занурив у кетчуп, а невдовзі до цієї їжі приєдналась і риба. Він наминав, мов сім день не ївши, смакуючи, знаючи, що весь хитається, труситься, напихаючи рота, і що руки в нього сіпаються в шаленому неприродному темпі, але зупинитися не міг.

Він замовив іще риби й чипсів. Замовив ще по одному колу устриць. І ще пива.

Після останньої пісні музики залишилися тут, але більшість публіки розійшлася, пішла собі й Труді. Чорне море і небокрай за вікном зазирали до бару, віддзеркалюючись у склянках, хмільних обличчях і в пляшках із випивкою на стійці за Солом. Тепер, коли за фортепіано був лише Старий Джим, а інші музиканти розійшлися, й лишилося так мало людей, він знову міг розчути морський прибій, міг розпізнати це як невловиме послання десь там, на задньому плані. Або це щось у нього в голові пульсувало. Посилився його нюх: гнила солодкавість, яка долинала з кухні, нагадувала парфум, розпилений хмарками по всій кімнаті. Удари від биття клавіш фортепіано були в унісон його пульсу.

Найприземленіші мирські деталі здавалися йому важливими. Черв’як із сиво-білого попелу попільниці виповзав на стіл поруч нього, поодинокі пластівці досі плавали у повітрі, тремтячи, а в захованій серединці кінчика цигарки пульсував червоний колір, іскринами наче даючи знак загальмувати. Поряд із попелом — пляма старого жирного відбитку пальця, увічнена брудом, який увібрав у себе попіл сотень принесених в офіру цигарок. Поряд із тим відбитком — спроба щось вигравірувати на попільниці, спроба, яка завершилася написанням ініціалів Дж. і А.

Піаніно грало якось невлад, або він просто розчув його краще… чи гірше? На своєму стільці, навпроти стіни, з пивом у руці, він розмірковував над цим. Розмірковував, як змішуються людські голоси, коли саме вони перемішуються, і деренчання з дзеньканням наростали у нього під шкірою, деренчання, відлунювання і дзвін у вухах. Здавалося, на нього насувається щось дуже далеке — на нього і в нього. У горлі йому пересохло, наче крейди наївся. Пиво мало якийсь химерний смак. Він поставив келих, роззираючись навколо.

Старий Джим невгаваючи награвав на піаніно, хоча робив це так кепсько, надто вже гамселячи пальцями по клавішах, аж на них бризкала його кров, а потім заверещав пісню, якої Сол раніше ніколи не чув, зі словами, геть незрозумілими. Інші музиканти, більшість яких сиділи навколо Джима, повипускали свої інструменти з ослаблих рук і переглядалися, ніби чимось шоковані. Що їх шокувало? Сейді голосила, Бред промовляв: «Чому ти це робиш? Чому, в біса, ти це робиш?» Але голос Бреда виходив із тіла Сейді, й кров цебеніла з лівого вуха Бреда, а люди покотом повалилися біля барної стійки… чи вони різко впали там миттю раніше? П’яні? Чи мертві?

Старий Джим зірвався з місця і став, усе ще граючи. Він вибивав з інструменту хаотичне крещендо у своїй крикливій, верескливій, скиглявій пісні, на його пальцях трощився суглоб за суглобом, а кров стікала з піаніно йому на коліна, а звідти — на підлогу.

Щось нависло над Солом. Щось випромінювалося з нього, лунало через нього, на частотах, занадто високих, щоб це розчути.

— Що ти робиш зі мною?

— Чому ти дивишся на мене?

— Припини.

— Я нічого не роблю.

Хтось повзав по підлозі чи хилився долу, тому що відмовили ноги. Хтось бився головою об темне скло вхідних дверей. Сейді крутилася й судомно оберталася, і звивалася на підлозі, наштовхуючись на стільці й столи, починаючи розпадатися на друзки.

Надворі панувала ніч. Світла там не було. Світла там не було. Сол звівся на ноги. Сол пішов до дверей, в уривчастому звучанні незбагненної пісні Старого Джима, яка більше не була ревінням, а скорше тонким скиглінням.

Що лежало там, за дверима, він не знав, не довіряючи суцільному мороку, як і тому, що лишилося за ним, але він не міг лишатися там, у барі, байдуже, чи побачене було реальністю, а чи галюцинацією. Він мав піти.

Сол крутонув ручку, вийшов на прохолодне нічне повітря автомобільної стоянки.

Усе було на звичних місцях, як і належить, усе було нормально як ніколи, і навколо ані лялечки. Але все, що лишилося за ним, було таким хибним, перекрученим, неправильним, занадто безнадійним, аби це можна було виправити. Галас став зовсім нестерпний, і тепер додалося ще криків — таких, яких не могли породити людські вуста. Він зумів знайти свій пікап. Спромігся вставити ключа в запалювання, крутнути його, а