Замирення - Джефф Вандермеєр

Мабуть, я просто хотів, щоб мені дали спокій і лишили самого. Залишитись у маленькому будиночку на пагорбі в Гедлі, з котом Чоррі та галасливими незмовкними кажанами вночі, неподалік од місця, де він виріс, навіть якщо тепер воно таке далеке.

— Це нічого не змінило б, Ґрейс.

Усі троє сплять на моху під соснами, на вологій траві, менш ніж за милю від топографічної аномалії, а їхній остаточний пошук заплановано на ранок.

— А що змінило б? — Ніжний, навіть добрий голос. Який дозволив йому уявити всю повноту свого страждання. Він зумів побачити безліч очей біологині, які перетворилися на зірки, а ті — на білі спалахи світла. Які перетворилися на шахівницю, де навіки застиг останній хід його батька. На котрій Керманичу належало зробити свій хід, який він досі відкладав на майбутнє.

— Якби ти мені все розповіла. Ще у Південному Окрузі.

— Ні. Це нічого не змінило б.

Жар-птаха спала біля нього, і це теж повніше відкривало йому його жалюгідний стан. Вона спала, притулившись до його спини, ніби охороняючи, міцно обіймаючи його обіруч. Тут він був у безпеці, захищений, і кохав її ще дужче, бо вона дозволила зробити це тепер, коли у неї на те причин усе менше й менше. Або взагалі не лишилося жодної причини.

Ніч стала холодною та глупо-непроглядною, і заповнилася вкрай якимись створіннями, що невідступно споглядали їх, тільки темні обриси цих істот були тихі та нерухомі. Але він не звертав на них уваги.

Усе, що його батько йому казав, тепер чіткіше поставало у пам’яті, бо всі ті речі мали точно відбутися. Тато йому казав: «Якщо ти не знаєш своєї пристрасті, це спантеличує твій розум, але не серце». У момент розкаяння, після того як він провалював завдання, міг говорити про це з татом загадками, ніколи не кажучи йому правди: «Іноді тобі треба знати, коли перейти до наступного — задля порятунку інших людей».

Холодок у цих словах. До наступного. Яка може бути його наступна справа? Яка може бути у нього пристрасть? Він нічого не знав про це, відаючи тільки те, що йому приємно від соснової глиці, яка дряпає йому обличчя, і від сонного димного запаху землі в нього під ногами.

Розвиднілося, а він усе притискався до Жар-птахи, доки вона почала заважати йому й вовтузитися, урешті-решт відсунувшись од нього, наче навіки. Серед очеретів, нескінченної драговини та болотяного бруду, з’явилися проблиски світання, наче воно палало, вибухаючи полум’ям, а в свідомості виринули сплеск і гуркіт, наче то була стрілянина чи досі жива давня пам’ять про колишні конфлікти, які розігрувались у нього в голові.

Як і раніше, блакитна чапля вихоплювала з гирла захованих там пуголовків і крихітних рибок, а чорний гриф здіймався над ними у теплих подувах вітру. Між острівцями дерев чулися тисячі всіляких шумів. За деревами, на обрії, виднів маяк, його можна було побачити навіть крізь туман, який прокрався зрання: тут — непевний і розсіяний, там — густий, він здіймався, мов природна заслона, там, де це необхідно — випробування і благословення цього пейзажу. Керманич цінував усе це, бо воно було даром від Жар-птахи, от ніби просочилося в нього завдяки її дотику.

Але вторгся неприродний світ, як це завжди бувало, відколи існували мета і воля, і на мить він обурився. Жар-птаха і Ґрейс обмірковували та сперечалися, що робити, коли вони зіткнуться з якимись залишками військових прикордонних частин. Сперечаючись про те, як треба чинити, вони дісталися вежі.

— Ти і я спускаємося, — сказала Ґрейс. — А Керманич хай охороняє вхід.

Це остання зупинка, нездійсненне завдання.

— Я маю спускатися вниз, — сказала Жар-птаха, — а ви обоє повинні стояти нагорі та охороняти.

— Це суперечитиме протоколам експедиції, — сказала Ґрейс.

— Так ось що ти хочеш тут згадати? Прямо зараз?

— А що нам ще лишається? — спитала Ґрейс.

— Я спускаюсь сама, — мовила Жар-птаха, і Ґрейс нічого їй не відповіла.

Тактично не означає стратегічно — фраза, яка випливла з несвідомого каталогу його улюблених висловів. Ці слова здавалися заяложеними, як будь-які фрази, неначе величезна неоковирна рама старомодного велосипеда.

Він не спускав очей із цього потемнілого захмареного неба, чекаючи, що небеса розверзнуться і викриють їхнє справжнє дослідження. Але ця мімікрія так і лишалася на місці, не рухаючись, найпереконливіша. А що робити, як біологиня помилилася? А що робити, як вона у своїх писаннях уже була тихим психом? А потім — просто монстром? От що тоді?

Вони згорнули намети, потім використали деревця на болоті для початку як покрівлю нашвидкуруч, обстежили мочарі, роздивляючись воду в гирлах. Дим якраз розсіявся під різким кутом у шістдесят градусів, щоб додати туману попелясто-срібного відтінку, стаючи густішим, важчим, обвислим покровом. Це поєднання затьмарило останні проблиски небесної блакиті й підкреслило гальванічну вогненну лінію на обрії, що лежав паралельно: насувалися хвилі жовтогарячого вибуху, розходячись догори променями від золотих центрів.

В олив’яній непорушній воді каналу віддзеркалювалися спалахи полум’я та великі здійняті хвилі диму, а також удвічі збільшене відбиття самого острова, де на самій височіні стриміли дуби та карликові пальми, а білі лінії стовбурів губилися в клаптях туману.

Звідти почулися крики, волання та стрілянина — усе надто близько, з острова дерев. А що, коли ці звуки вбив йому в голову Лоурі? Щось відбулося тут давно, а тепер стало випливати на поверхню. Керманич невідступно дивився на віддзеркалення у воді, де чоловіки та жінки у військових одностроях нападали одне на одного, доки у відбитому у воді небі спостерігалося щось неможливе. У такій далечині, викривлене, це не здавалося таким жорстоким, таким нутряним.

— Вони вже десь в іншому місці, — промовив Керманич, хоча знав, що ні Ґрейс, ні Жар-птаха не зрозуміють. Ці постаті були вже у цьому віддзеркаленні на воді, де тепер пропливав алігатор. Майнули кудись у гущавину дерев і зникли, промерехтівши.

Так вони рухалися далі: він зі своєю хворобою, яку не бажав діагностувати, Ґрейс зі своїм накульгуванням, а Жар-птаха, керуючись власним розсудом.

Тут годі було чимсь зарадити, та й сенсу в цьому не було: їхня стежина вела окрай вогню.

Вхід до топографічної аномалії Керманич уявляв як щось величезне, пристосоване до теперішніх неосяжних габаритів біологині — величиною, що поставала у нього в думках, — тому він очікував побачити якийсь незмірний зикурат, обернутий догори дриґом. Але натомість це було те, що й завжди: маленький отвір, близько шістдесяти футів у діаметрі, круглий, посередині невеличкої галявини. Ні солдатів навколо,