Замирення - Джефф Вандермеєр

Він не дивився у заднє дзеркальце, не воліючи бачити нічого, що могло б виллятися в ніч. Зірки були такі далекі й такі близькі там, високо, у темному небі.

22. ЖАР-ПТАХА

Протягом усього спуску Жар-птаху не покидало стійке відчуття, що вона тут уже все знає, навіть якщо це пережив хтось інший, — пам’ять про потоплення, про нескінченне потоплення, а потім переміщення тих незрозумілих слів із журналу біологині, наприкінці, з чим вона зіткнулася, і чого зазнала, й що відкрила. І Жар-птаха не хотіла нічого з цього — не хотіла Керманича, як і того, щоб він дибав слідом за нею. Він не годився для цієї ролі, не був призначений для такого досвіду. Ви ж не можете самі себе приректи на мученицьку смерть у Нуль-зоні: ви можете тільки спробувати зникнути, та й у цьому не можете бути певні.

Якби біологиня тоді, так давно, не притулилася до муру, вдивляючись у ті слова, то не з’явився б її двійник у такому вигляді: повне занурення у спогади та проникання вглиб. Вона, можливо, повернулася б із вичищеною свідомістю, де не було б жодних знаків про її роль біологині, а натомість — із функцією бути десь у потрібний час, але не в тому місці, або у потрібному місці, але не в той час.

Яке дивне полегшення: слова на мурі були ті ж самі, почерк той самий, і тепер вона могла тлумачити це як ностальгійний натяк на чужу екосистему, на прийом чи позу, чого ні Збирач, ні вежа так і не змогли донести на Землю. Тому що це не було життєздатним? Тому що це не було їхньою метою — а, отже, натомість надали ці слабкі знаки того, звідки вони з’явилися й для чого, та що думали?

Вона відкинула респіратор, як і ту ідею, що якимсь чином Нуль-зона сконцентрувалася саме тут, у цьому тісному просторі, на цих східцях, у цих словах, які палають на стіні, такі їй знані. Нуль-зона оточувала їх; Нуль-зона не зупиняється на одному місці чи на одній постаті. Це були порушення у небі, про це говорив, описуючи рослину, Керманич. Це були небеса і земля. Вона може допитувати вас із будь-якої позиції, або взагалі не мати позиції, і ви навіть не розпізнаєте її дій як форми допиту.

Жар-птаха не почувалася сильною, коли вони обоє спускались у люмінесцентному світлі, міцно тримаючись за стіну праворуч, але й не боялася.

Відбулася накладка, у пам’яті й у тій миті, різкий коловорот потужного двигуна чи серцебиття, і вона знала, що навіть як Керманич це почує, то зможе визначити його. Звідти вони поспіхом перейшли до того місця, звідки було неможливо повернутися: за мить вони побачать того монстра і розпізнають його. Вже за рогом.

— Я хочу, щоб ти лишився тут, — сказала вона Керманичу.

— Ні, — відповів він; вона так і знала. — Ні, не лишуся.

Несподівана приємність у його голосі. Своєрідна втомлена рішучість.

— Джоне Родріґесе, якщо ти підеш зі мною, я не зможу тебе врятувати. Тобі доведеться все побачити. Твоїм очам доведеться розплющитися.

Вона не могла забрати в нього імені, тут, коли всьому буде кінець. Вона не могла забрати в нього право вмирати, якщо це з ним станеться. Більш нічого й не лишалося сказати.

Протоптуючи пам’ять, протоптуючи стежку Керманичеві, Жар-птаха почала спускатися до світла.

Збирач був величезний: здавалося, він здіймався і здіймався, розбрякаючи вшир, аж доки й заповнив усе перед зором Жар-птахи. Не було жодних спотворень, які б запам’яталися, він не відображав ані її страхів, ані бажань. Це створіння просто лежало перед нею, таке неосяжне, таке шокуюче виразне.

Його поверхня, груба, шпичаста, у формі дзвона, була напівпрозора, але з дивною текстурою, схожою на лід, начебто замерзла текуча вода натворила схожих на пальці поліпів. Під другим шаром поверхня повільно оберталася., і крізь цю центрифугу Жар-птаха могла бачити плавучі візерунки, уздовж, от ніби вони мали свою внутрішню шкіру, а тканина зверху була своєрідним м’яким обладунком.

Цей рух був якимсь месмеричним, нібито якийсь далекий родич директорського гіпнотизму, і вона не наважилася довго в це вдивлятися.

У Збирача не було жодної особливої прикмети, жодної риси обличчя. Він рухався так повільно, ніби вдосконалював написання літер на мурі, що створювало дивне враження ніжності, таємничості цього руху, схованого торочками плоті, які простягалися до землі. Ліва рука, єдина, яка проростала зсередини тіла, незмінно, невпинно, неуважливо рухалася, щоб написати послання на мурі: Збирач був більше схожий на владного знавця, аніж на записувача, — витинаючи снопи іскор; вона бачила, що це — охоплена полум’ям тканина. Ця рука була агентом послання, і з цього інструмента витікали письмена. Де лежить гнітючий плід, узятий з руки грішника, я плодитиму сім’я мерців. Якщо це колись було людиною, тоді тільки ця неохопна рука, що виводила товсті кострубаті літери, затьмарена суглинком чи мохом, була єдиним, що лишилося від людського.

Три кільця оберталися на Збирачі, рухаючись за годинниковою стрілкою, і подеколи хвилі та стрибки енергії, що виринали між ними, пронизували тіло Збирача. Перше кільце, що крутилося з незбагненною швидкістю, рухалося просто під рукою: нерегулярний потік півмісяців. Ці півмісяці нагадували ніжну м’якотілу медузу, з пір’їстими білими мацаками, які безперервно рухалися в блуканні, шукаючи те, чого ніколи не знайти. Друге кільце, що швидко оберталося просто над пишучою рукою, нагадувало широкий пояс із дрібних чорних камінців, щільно скупчених, але ці камінчики, натикаючись один на одного, утворювали губку, яка нагадувала м’яких пуголовків та істот, що падали з неба на шляху до острова. Яку функцію виконували ті створіння, чи були вони частиною тіла Збирача, а чи являли собою симбіотичний вид, вона не могла збагнути. Усе, що вона розуміла: обидва ці кільця були обнадійливо матеріальними.

Але третє кільце, схоже на ореол залишкового світіння над Збирачем, її взагалі не втішило. Рухливі, як ртуть, золоті кульки, десять чи дванадцять, виглядали і легшими за повітря, й важчими. Вони оберталися несамовито швидко, тож вона спочатку ледь могла визначити, чи ці кульки взагалі були. Але вона знала, що вони небезпечні, на думку спадали такі слова як оборона й агресія.

Можливо, доглядач маяка завжди був оманою, брехнею, яку написала Нуль-зона й повернула біологині. Усе ж таки вона не довіряла цьому аватару, цьому вбранню монстра, цьому гумовому костюму, призначеному для вченого: такому точному, такому специфічному. Або, мабуть, цій істині,