Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко
— Куди? — перепитав Драголюб, хоча й чудово розумів, що на думці в Тірідана.
— В зерна Мейбомія…
— Гадаю, ні, — спокійно проказав наш командир, але очі його заблищали. — Ми ще не готові до цього. Треба спершу вивчити, як створені ці штуковини. Ваша древня цивілізація мала такий високий рівень… Одне слово, нам треба трохи повчитися, — напружено всміхнувся. — Ми, земляни, ще не можемо створювати таких великих гравітаційних пасток…
І раптом засвітився восьмий екран відеозв’язку. А на ньому з’явилося обличчя Франціска Трелінга.
— Чуєте мене? — хрипко витиснув.
— Трелінг?!
Драголюб миттю опинився біля пульта.
— Так, Федоре, це я. Здається, мене не підмінили.
— Франціско?!
— Не дивіться, як на привид. Я зараз усе розповім. Я, здається, живий, бо хочу їсти… Коли моя машина впала, я вимкнув генератор антигравітації і відчув якусь дивну млість, глибоке запаморочення…
— Ти сміявся, Франціско.
— Можливо. Я цього не пам’ятаю. Я знепритомнів. А коли опам’ятався, увімкнув генератор антигравітації. І відразу відчув, як мене знову огортає млість. Тільки встиг глянути в ілюмінатор. Це була одна мить. Сфотографував поглядом. Було яскраве світло. Ніби якесь дерево. Воно рухалось. Принаймні так здалося. А ще якісь істоти. Схожі на людей, але зелені…
— Як оті діліаки, що на малюнках Астрагала? — перебив його вигуком Віллі Брет.
— Ні, більше схожі на людей… на центуріан… Але зелені. Я їх бачив догори ногами, їх було кілька. Не можу сказати, скільки саме, але точно пригадую, що більше одного. Оце, власне, і все. Коли знову прийшов до тями, за ілюмінатором зоріло нічне небо. Довго не міг нічого збагнути. Пригадував усе спочатку — упав, машина загрузла лівим ребром, потім вимкнув генератор… А ще пригадав тінь від руки тієї зеленої істоти. Величезна тінь на ілюмінаторі. Довгі чи видовжені проекцією пальці… Точнісінько людські. В моєму мозкові зараз страшенний хаос. Я втратив відчуття матеріальності. Ладен думати, що мені все наснилося, примарилось. Я трохи забився під час падіння. Може, це видіння хворобливе? Наслідок струсу?
— Франціско, як ти себе зараз почуваєш?
— Не знаю… Ніяк. Ніби це взагалі но я, а просто хтось на мене схожий. Тіло, легке чи важке — не збагну. Тіло чуже… Але ніщо не турбує.
— Ти розумієш, що з тобою сталося?
— Здається… Гравітаційна пастка?
— Так.
— Я вже з годину хочу вибратися звідси, але це неможливо. Я наче уві сні. Діяв, як божевільний. Затято надривав генератор, намагаючись піднятись у повітря. Потім пробував виїхати на гусеничному ходу. Все марно. Нарешті прийшло якесь просвітління, і я згадав про вас, про нашу «Центурію». Звичайний радіозв’язок не працює. Ви не відповідали. Я згадав про аварійний дублюючий блок нейтрино-зв’язку… Хочу їсти. В мене в машині ні крихти, — хворобливо посміхнувся. — І ніхто мені нічим не допоможе.
— Ми щось придумаємо, ти не хвилюйся. — Голос Драголюба тремтів.
— Навряд, командире. Придумаю я сам. Я вже придумав. Я знову вимкну антигравітацію. Мені втрачати нічого. Знову туди. Хай нагодують, — сумно всміхнувся. — Мене запросили в гості, і я не можу відмовити… Дуже радий, що зміг’вийти на зв’язок з вами, повідомити всіх вас, порадувати, що це ще далебі не смерть…
— Не поспішай, Франціско.
— Не поспішаю. Я просто все зважив. Допомогти мені ви не зможете. Я навіть робив розрахунки. Маса моєї машини сімнадцять тонн. Інтенсивність поля в стабілізуючому поясі мусить бути не менше трьохсот граве. Шкода, що не маю можливості заміряти. Якщо діаметр цієї штуковини 13084,66 метрів, як ми визначили локацією…
І раптом озвався Тірідан:
— На Плато діліаків все бачиться не таким, яким воно є насправді. Так написано в книзі Борукана.
— Хто це? Чий це голос? — вигукнув Трелінг. — Чую мову Діору. У вас гості?
— Так. У нас Тірідан з двома товаришами… Ти його бачив у записах Астрагала.
— Тірідан? Хай підійде до телекаріуса, аби я побачив… Спасибі… Все в таких же чорних комбінезонах… То що ви сказали? На Плато Вічності все бачиться не таким, яким воно є насправді?
— Так… У книзі Борукана…
Постать Тірідана зіщулилась, мов у школяра, котрий боїться сказати дурницю.
— Там написано, що зерна Мейбомія лежать у чашах, трохи більших за соралі.
— Соралі? А що таке соралі?
— Велика чаша, в котрій люди Нару і зараз варять граясу, коли будують житло.
— Які вони? Великі?
— Колись я бачив майже сто цу… По-вашому, це майже десять метрів…
— Не може бути! — майже крикнув Трелінг. — Це замало.
— Мій батько не згадав ні разу ім’я Бору-кана, — тихо мовила Зоряна. — Чому?
— Я тримав у таємниці книгу. Я не казав Астрагалу. Треба знати таємниці неба і землі, щоб не загубити розум, щоб усе не загубити…
— Центуріани знають про ту книгу?
— Я тримаю цю книгу в таємниці. Ось тільки вони знають, — показав поглядом на товаришів.
— Для гравітаційної пастки це замало, — кричав з екрана Трелінг. — Такого не може бути! Тоді інтенсивність поля мусить бути більше тисячі граве! І я точно ніколи не виберусь звідси, — мовив уже спокійніше і упокорено.
І раптом сказав Бімба Джамірдзе:
— Командире, прошу дозволу приєднатися до Трелінга! Наша програма, зрештою, — вивчення Плато Вічності. Не маю сумніву, що там, у зернах Мейбомія, справді інший світ, рукотворний всесвіт. І я хочу його побачити. Ми з Трелінгом, можливо, дізнаємось, як можна повернутися назад. Певен, що ті… вони… там знають секрет повернення.
— Не поспішай, Джамірдзе.
— Можливо, ми ще зможемо знайти Марка Енса та Клітоцибера. Може,
