Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко
— Не знаю, — голос Тірідана рідною мовою прозвучав красиво і впевнено. — Не знаю. Це дуже стара книга. Я теж не все зміг прочитати.
А Зоряна читала далі:
— «Чому він зник?» — запитав я діліака.
«Він не зник. Просто на цьому місці все бачиться не таким, яким є насправді».
«А я можу побачити зерна Мейбомія?»
«А ти хочеш?»
«Так».
«Але ж я казав, що немає повернення назад. Ти пам’ятаєш? А коли йти й не повертатися, то чим це відрізняється від смерті?» От і все… Далі знову нерозбірливо і прочитати неможливо… Це все, що написано в книзі Борукана.
— Шкода, Тірідане, що ви не показали цю книгу Андрієві Астрагалу, — мовив лікар, сидячи в глибокому кріслі. — Дуже шкода. В цій розповіді значно більше інформації, ніж у тих легендах, що привіз Андрій з минулої експедиції.
Раптом похопився брат Тірідана Вірдан. Він узяв у свої руки чорну коробочку, і ми почули його голос, молодий, красивий, з гортанними переливами:
— Я хочу сказати, що Тірідан не винен. Про діліаків у нас на Центурії взагалі небезпечно говорити… Хто говорить про діліаків, того вважають божевільним.
— Чому?
— Багато людей втратило розум, хто був хоч раз на Плато Вічності.
— Але ж ви, центуріани, вже досить багато знаєте про навколишній світ… Ви досліджуєте… Дивна така сліпа забобонність.
— Віллі, ти говориш з ними, як із членами екіпажу, — перебив з екрана Франціско Трелінг. — Не забувай, скільки сотень років лежить поміж розвитком наших цивілізацій… До речі, в книзі сказано, що немає повернення назад від зерен Мейбомія. А я навіть не вірю! Чому так? Високо розвинена цивілізація не змогла забезпечити собі вихід? Чому? Завжди повинен бути вихід! — кричав з екрана Трелінг, його голос був деренчливий і роздратований, а обличчя видовженим, він помітно схуд за ці кілька годин.
— Важко сказати, — мовив Віллі Брет. — Я не фахівець, але як лікар, медик, знаю, що в природі більшість процесів — необоротні. І саме життя розвивається тільки в одному напрямку. Народившись, починаєш старіти і ніколи не будеш молодшати, — лікар говорив тихо, заплющивши очі, мов звертаючись сам до себе. — Ми також ніколи не можемо повернутися назад. Можливо, саме так і з зернами Мейбомія? Я навіть припускаю, що під час гравітаційного колапсу відбувається якесь омолодження організму… Давно минули часи, коли говорили, що дія сильного гравітаційного поля просто розчавить, знівечить живі організми. Тепер ми вже знаємо, що організм за певних умов може переходити в якісно інший стан під дією гравітаційного поля. І я порівнюю цей перехід з народженням.
Трелінг на екрані розсміявся, намагаючись безтурботним сміхом якось приспати свій страх, свою втому і безвихідь:
— Я б не сказав. Особливого омолодження я ще не відчув.
Віллі Брет, дивлячись на втомлене обличчя Трелінга, спробував втішити його жартом:
— Ти зараз і справді нагадуєш мені новонародженого. Ти бачив, якими вони з’являються на світ? Ні? Зморшкуваті, зморені, часом аж сині і схожі на маленьких дідусів… А ти, Франціско, ще навіть не народився, ти лише визирнув одним оком… І знаєш, я тобі трохи заздрю…
Трелінг на екрані сумно посміхнувся.
Про Тірідана та його товаришів мов забули. Вони стояли, перемовлюючись між собою, але ми не чули ні слова. Певно, у них між собою був окремий зв’язок, а чорна скринька — лише для розмови з землянами.
— Я так зрозумів, що сучасна генерація центуріан якоюсь мірою, м’яко кажучи, зобов’язана складним машинам, діліакам, своєю появою на світ. Правда? — мовив Тихін Перстач. — Дуже цікаво виходить… Центуріоне, а ти зміг би започаткувати нову людську цивілізацію? — посміхнувся до мене.
— Гадаєш, це так складно? — в тон йому відповів я. — Чого не зробиш, коли нудьга.
У цей час Бімба Джамірдзе рішуче підійшов до командира:
— Дозвольте приєднатися до Трелінга! Я більше не бачу ні найменшої потреби чогось чекати. Все зрозуміло!
— Що зрозуміло, Джамірдзе?
— Трелінгу немає назад вороття. Це зрозуміло?
— Так.
— Ми прилетіли сюди для дослідження Плато діліаків. Так? Гравітаційні пастки створені якоюсь вищою цивілізацією, і я хочу її побачити. Це зрозуміло?
— Джамірдзе…
— Федоре, — раптом озвався Тихін Перстач. — Можливо, я також гарячкую, але, здається, не можу сказати нічого розумнішого… Дозволь і мені приєднатися до Трелінга. В моєму житті вже не буде ніколи нічого серйознішого, страшнішого, одне слово, вартого, щоб за нього віддати навіть життя… Я не вагаюся ні краплі. Я хочу приєднатися до Трелінга.
— Я також! — вигукнула кумедно, по-дитячому Юлія Шандра.
Командир, загадково посміхаючись, звернувся до центуріан:
— Пробачте, друзі… На вас, мабуть, чекають у Керлі?
А Тірідан тихо проказав:
— Дозвольте залишитися з вами. У Керлі на нас чекає лише небезпека. Тому, хто повернеться з Плато Вічності, не можна жити разом з усіма. Так зараз думають. І ми не змогли приховати, що вирушили саме сюди.
Кожен із нас тоді подумав про величезну різницю, відстань, що розділяла наші цивілізації, і про ту всеоб’єднуючу для мислячих істот силу, яка ріднила нас, — нестримну потребу пізнання.
— Тож ви хочете бути з нами?
— Так.
Хвилину помовчали.
Драголюб дивився на центуріан уважно, на його обличчі грала загадкова посмішка. Тірідан і його товариші
