Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко
— Він, певно, має на увазі вплив сильних гравітаційних збурень довкола зерен Мейбомія на людську психіку, — тихо мовив Бімба Джамірдзе. — А збурення тут надпотужні… Безумовно, це дуже схоже на гравітаційні пастки…
Тірідан, почувши слова Джамірдзе, рвучко обернувся.
— Тірідане, вам ніщо не загрожує, — повторив командир.
— Ти певен, Федоре? — озвалася Зоряна Астрагал. — Він пропонує зробити посадку в іншому місці… Можливо, варто? Подумай, Федоре.
— Зоряно, забуваєш про те, що ми на добре тисячоліття випередили центуріан. Принаймні тих, що зараз мешкають на планеті. Я певен, що ми зараз можемо більше домислити про їхні зерна Мейбомія, ніж вони про них знають.
— Ми втратили вже трьох товаришів.
— Але вже зараз ми щось дізналися. І тепер я абсолютно спокійний…
— Ти завжди спокійний, Федоре. І це не завжди твоя перевага.
Раптом з глибини зали долинув притишений, зляканий голос Юлії Шандри:
— Віллі, скажи, ми хворі? — юне обличчя дівчини стало зовсім дитячим. — Віллі, скажи, тільки правду.
Лікар чомусь мовчав.
— Віллі?
— Чому ти запитуєш?
— Так Тірідан сказав. Я так зрозуміла. Він сказав, що тут думка розчиняється… Значить, ми не можемо правильно мислити? Так? Я пригадала день, коли ми… Пригадуєш? Тоді на Землі… Багаття на березі Десни. І метелики злітались серед ночі до нашого світла. І вони згоряли, Віллі. Пригадуєш? Я тоді також подумала, що вони…
— Хто знає, дівчинко, може, для них, котрим жити всього кілька днів, дуже важливо побачити вогонь і хай навіть згоріти в ньому. Хто зна?
— Тірідане, на борту нашого корабля вам ніщо не загрожує, — голосно повторив Драголюб. — Повірте, як тільки забажаєте повернутися, ми допоможемо вам. На одній із наших експедиційних машин на безпечній висоті… Чуєте? Ми стоїмо на шляху розгадки таємниці вашої планети. Ми повинні разом… повинні допомогти один одному.
— Мені страшно. Бо коли йти і не повертатися, то чим це відрізняється від смерті? — мовив центуріанин.
— Тірадане, скажіть, як ви зараз думаєте: що таке зерна Мейбомія?
У цей час Зоряна непомітно підійшла до мене і тихо, щоб ніхто не чув, сказала:
— А все ж не дарма мій батько не любив Драголюба. Правда, Центуріоне? Я вірю, ти зрозумієш правильно. Федір чудовий навігатор, досвідчений науковець, але не в його руках мають бути долі людей. Зараз він повчатиме Тірідана, пояснюватиме, як треба розуміти легенди про діліаків, знаходитиме реальне зерно серед вигадок. Але чому ж на Базі він був такий туполобий технократ? Чому зверхньо насміхався з мого батька? А батько ж був близький до гіпотези про…
— Шлях пізнання ніколи не був прямим, Зоряно.
Вона кивнула.
— Я знаю це, Центуріоне. Але буває так прикро. І боляче втрачати друзів… Ні, я таки скажу йому сама. Хай Драголюб згадає мого батька і хай побачить, що я успадкувала його вдачу.
— Послухай, Федоре! — мовила голосно. — Пробач, що перебиваю. Коли ми ще на Базі обговорювали нашу програму, пам’ятаєш, хтось сказав про гравітаційні пастки?
— Пам’ятаю, то був Віктор Гар.
— Хлопчисько, аспірант, ти з нього так сміявся. Казав, що з нього був би гарний фантазер, так дотепно вміє будувати теорії. Але наука, казав ти, цікавіша і складніша за будь-яку баєчку.
— Зоряно, я знаю, що ти хочеш сказати. Твій батько також вважав мене… Але хіба зараз час, Зоряно?
— Ти не міг думати серйозно про гравітаційні пастки на Центурії лише тому, що наші екпериментальні установки поки що більше схожі на іграшки. А допустити, що на дикій, нецивілізованій планеті могла існувати…
— Зоряно, — майже крикнув Драголюб. — Ти хочеш, аби я попросив пробачення? Будь ласка. Але не забувай, урешті, що в нас гості… А ти говориш зайве.
— Даруйте, — звернувся вже до центуріан. — Але Зоряна Астрагал каже правду — я не вірив, що колись на Центурії існувала високорозви-нена цивілізація. Тепер бачу, що це так. Створити штучні «чорні діри» могли тільки мислячі істоти дуже високого рівня розвитку.
— Штучні чорні діри? — перепитав Тірідан, і ми відчули в голосі чорної скриньки розгубленість і зацікавленість.
Драголюб почав розповідати, добираючи найпростіші терміни і найпростіші порівняння. Спершу говорив про вежу заввишки в сотні метрів, яка руйнується від власної ваги, бо не витримує перший поверх. Відтак перейшов до величезної маси десь у космосі, що сама собою стискується у малу кульку під дією сил притягання. Потім розповів, як після розкриття загадок гравітації були створені генератори цього поля і з’явилася можливість, принаймні теоретична, появи «чорних дір» навіть на планеті — досить генерувати поле такої інтенсивності, щоб викликати гравітаційний колапс… Драголюб не вдавався у подробиці. Не говорив, що землянам уже котре століття не вдається підійти до критичного рівня інтенсивності гравітації. Нічого не сказав про проблему стабілізації, відокремлення гравітаційної пастки від навколишнього середовища поясом антигравітації. Ці проблеми розв’язувались на Землі ще тільки на папері. Але Драголюб розповідав про це, як про найзвичайніші речі. Така вже в нього була вдача. Він мав щасливу здатність завжди бути певним у власній правоті. Говорив твердо. Не даремно був колись викладачем політехнічної академії. Він умів розповідати, зацікавити.
Тірідан і його товариші закам’яніло слухали, а Зоряна навіть посміхнулася:
— Уміє ж! Якби не знала, що до чого, сама б слухала.
Тірідан дивився з-під кулястого шолома, широко розплющивши і без того величезні очі. По його сірому обличчю час од часу пробігала хвиля зляканої зацікавленості. Так дивляться люди в глибину прірви чи в безодню Всесвіту. Страх, відвага, дитинність і найглибша мудрість у тому погляді.
— Ми повинні виробити спільну програму досліджень.
— Ви хочете піти туди?
