Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко
Разом з Клітоцибером ми вдивлялися в похмурий краєвид, сподіваючись, що побачимо блакитну цятку, а потім почуємо й голос: «Все гаразд. Чого ви хвилюєтесь? Я просто вимкнув зв’язок». І вчувався голос Драголюба у відповідь: «Хлопчисько! Півник!» Він так іноді казав, коли гнівався.
Але ми не бачили на екрані нікого й нічого.
— Від цього місця він пішов швидше. Ось тут оступився, на цій терасці. Навіть торкнув рукою ґрунт. Бачите?
— Може, щось змусило його поспішати? Як гадаєш?
— Поспішати далі від корабля? Ні, добре видно — він просто оступився. Далі сліди рівні. Пішов трохи повільніше.
Тоді ми-ще не знали, Що не мине й хвилини, як нас лишиться десятеро. Ми вдивлялися в екран, а щось невідоме й могутнє. вже вкривало таємничою габою нашого другого товариша.
Клітоцибер був створений на тридцять років раніше за мене. Я його поважав і любив, можливо, більше за будь-кого. Він всього мене навчав перші роки, коли я замінив Джиммі в екіпажі Федора Драголюба. Він опікав мене на кожному кроці, але так тактовно, що я лише згодом зрозумів його постійну турботу. Проте Клітоцибер мав велику ваду, яку було неможливо виправити, — старість. Він переніс уже вісім операцій на Інканському комбінаті біокібернетики. Але ж ніщо не вічне. Почав зрідка втрачати пам’ять. Лише на мить, однак кожен розумів, що з часом такі періоди траплятимуться частіше. Інколи він був надмірно флегматичним, наче сонним. Часом починав снувати складні словесні плетива, логізував до нудоти. І хоч сам усе розумів, та не міг нічого змінити.
Клітоцибер покинув нас раптово і несподівано просто… Зображення злегка завібрувало, мов на нього дмухнули чи згойднули драглисту субстанцію. І водночас долинув тихий звук вібруючого камертона. А біокібер несподівано. розсміявся:
— Незбагненно! Ха-ха-ха-ха! Його сліди обриваються! Чуєте? Бачите?
Нестійке зображення ще давало змогу розгледіти останні відбиття гофрованих підошов Марка Енса. А за ними — нічого. Суцільна драгливість на екрані. Клітоцибер сміявся все тихше і тихше, мов швидко віддаляючись. Потім зображення взагалі зникло. І зник його голос. Пульсування камертона розчинилося в мертвій тиші, що виповнила корабель.
Минула година від нашого приземлення, а вже нас лишалося десятеро. І жоден віщун, прадавній чи найновітніший, не міг нам сказати, що ж принесе година наступна. Таємнича сила поглинула двох. Якась загадкова візія приймала гостей, віншуючи їх моторошною музикою однієї-єдиної пульсуючої ноти.
— Що ж це? — Віллі Брет озвався хрипко, наче його хтось душив.
— Це означає, що їх уже… — Драголюб замовк.
— Гадаєте, їх немає? — зойкнула Шандра, по-дитячому схвильовано облизала пересохлі губи і вигукнула: — Дозвольте, я піду!
— Замовкни, Юліє. Ти обіцяла тільки дивитися і слухати.
Федір Драголюб ніколи не був галантним, а тої миті поглянув на Шандру, мов на якусь гарпію.
Юлія Шандра була донькою відомого телеактора. Але не хотіла топтати батькову стежку, їй здавалося, що її кличе Великий Космос. Дівчині чи її батькові якось пощастило переконати голову Центру космічних досліджень, і той особисто попросив Драголюба взяти дівчину з собою, щоб та побачила справжній КОСМОС, перевірила себе. Федір довго не згоджувався, але відмовити голові не зміг.
Екран дванадцятого каналу відеозв’язку білів пусткою. Ми сиділи серед глевкої тиші, мов комахи, що потрапили у краплю ще не загуслого бурштину. Порушив заціпеніння філолог:
— Зникає зв’язок. Але чому ви думаєте про смерть? Адже вони обоє сміялися. І Клітоцибер, цей старий вовк, якого не проведеш, навіть не натякнув на якусь небезпеку. Треба все добре обміркувати. Чи не так?
— Пам’ятаєш Альту? — озвався зв’язківець Тихін Перстач. — Там було щось подібне…
— Так-так, — підхопив Бімба Джамірдзе. — Як ми тоді шукали Трелінга!
— Але Альта — планета-алярміст. Можливість нестійкого зв’язку на Альті передбачалася нами ще на Базі. — Драголюб сидів заплющивши очі, неприродно застигнувши в кріслі. — А тут ще цей дивний звук… Хто хоче вирушити на пошуки в експедиційній машині?
— Я, — першою озвалася Юлія Шандра.
— Хто ще?
Зголосились інженер Франціско Трелінг та фізик Степан Шалій.
— На двох машинах з максимально можливим інтервалом… Розумієте? — сказав командир. — Ви повинні постійно бачити один одного. Постійний зв’язок з кораблем. При найменшій небезпеці чи просто незрозумілих появах будь-чого відразу повертатися. Забороняю зближуватися. Загальний наказ — повернутися. Зрозуміло?
— Треба все зважити, — втрутився Михайлов. — Здається, ми поспішаємо.
— Що пропонуєш?
— Певного нічого. Можливо, треба зробити виліт до центуріан? Минуло сорок років від попередньої експедиції землян. Щось могло статися на планеті. Врешті, виліт до центуріан може хоч щось прояснити… А Енсу та Клітоциберу, боюся, ми в такий спосіб однаково не допоможемо.
У голосі психолога вчувалася вимога.
— Я згоден. Ми, здається, справді поспішаємо, — сказав Драголюб.
Та несподівано не згодилися Трелінг і Шалій. Запально, майже одноголосно, почали сперечатися. Здавалося, вони не розуміють, що летять на смерть. Але ж розуміли. І я тоді подумав, що біокібери теж можуть свідомо наражатися на небезпеку, але ж не з таким божевільним блиском в очах, ніби в очікуванні найбільшої насолоди.
— Виліт до центуріан не проллє світла на зникнення наших товаришів, — доводили вони.
— Чому?
— А чим нам допоможуть казочки про потворних зелених діліаків? Безумовно, на цьому плато є щось таємниче, хоча б тому, що в центуріан воно споконвіку не заселене і викликає страх… Але розгадати таємницю належить нам. Розумієте? Андрій Астрагал достатньо зібрав їхніх легенд…
— Мій батько не тільки зібрав легенди, розказані Тіріданом. Він також висунув припущення про існування на Плато діліаків стародавньої високорозвиненої цивілізації, яка з невідомих причин зникла… — мовила Зоряна.
— Послухай, Зоряно, ми свідомо обрали місцем посадки Плато діліаків — сказав Федір Драголюб. — Однак, крім твого батька,
