Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко
На екранах зовнішньої панорами плюскотіло море. Брунатні низькі скелі зависли химерними карнизами над водою. А далі від моря — поодинокі кам’яні горби витягувались у пустельний краєвид. З чотирьох динаміків з-під купола кабіни долітало легке посвистування вітру та плюскіт хвиль. Ми зробили посадку майже на самому узбережжі.
— Я вийду, — мовив Марк Енс. — Можете за мене не хвилюватися… Добре, командире?
Всі розуміли молодого хлопця, його хвилювання і бажання приховати брак досвіду. Ніхто не зупинив його, на жаль. Лиш командир мовив:
— Хлопчику, ми сіли на Плато діліаків. Сподіваюся, ти скоро втамуєш свою спрагу відкриттів.
— Командире, погляньте, яка нудота за бортом. Боюся, що не багато ми тут відкриємо.
— Хочеш бути першим мисливцем у цій пустелі? — посміхнувся Драголюб, а Марк Енс рішуче підвівся з крісла, підійшов до шафи і дістав свій комбінезон:
— Пригадуєте, як у Сандра про крем’ях?
Ти — наче крем’ях по поверхні. Води тужавість під тобою і п’янкість тих хвилин зрадливих, народжених хлопчачою рукою. Ти дивишся на дітлахів на березі, ти дивишся на сонце, бризки хвиль. Ти бачиш, як старіють верби. Ти бачиш, як старіє світ. Летиш ти крем’яхом невпинним, та десь в далекій далині зупинишся, обтяжений побаченим, на синій-синій глибині…
— Пригадуєте? Це мій девіз — не зупинятись. А ви справді потребуєте відпочинку? Забуваєте геніальний «принцип крем’яха» — не зупинятися. Чи ви вже опускаєтесь до синьої глибини, дідугани? — сміявся. — Відпочивайте і заздріть мені, що я наймолодший.
Марк Енс закріпив шолом і рушив до деклі-маційної камери. Скоро ми побачили його на екрані зовнішньої панорами. Блакитний скафандр з оранжевою шісткою і сріблястий напівпрозорий шолом у яскравому промінні Центи оживили брунатну одноманітність кам’яної пустелі.
Одинадцять крісел по периметру округлої кабіни ховали в собі втомлені тіла мислячих істот. Дванадцяте пустувало, зберігаючи на своїй пластичній ледровій поверхні помітне заглиблення. Тоді ніхто з нас не думав, що хлопець більше не повернеться.
Я дивився, як він поволі віддалявся, як меншала блакитна пляма на екрані, аж доки не втратила повністю кольору, перетворившись на темну цятку майже на обрії.
Радіозв’язок з інженером був увімкнений, але Марк Енс хвилин десять ішов, не зронивши жодного слова. І раптом вигукнув:
— Незбагненно!
Потім чомусь розсміявся голосно, і то був хрипкий, чимось спотворений, зляканий сміх.
— Незбагненно! — повторив і знову засмі- явся.
Зв’язок обірвався раптово. А невдовзі ми почули дивний звук, що нагадував звук вібруючого камертона. Він лунав то голосніше, то тихше, пульсуючи неритмічно. Ми чули його в кабіні таким, яким би він чувся за межами корабля, бо на табло звукового підсилення горіло «НОРМА». Пульсування далекого камертона виповнювало округлу залу корабля, і від того якась потойбічна прохолода розливалася по тілу кожного.
— Досить! — Федір Драголюб рішуче підвівся, подбіг до пульта і натиснув шосту клавішу зв’язку: — Наказую негайно повернутись!
Але відповіді не було.
За якусь мить в ефір, знову полетіли слова наказу, і знову відповіді не було. Лише високий звук вібруючого камертона бринів уже так тихо, що навіть думалось, чи не вчувається він, народжуючись у пам’яті.
Кожен із нас гамував хвилювання.
— Гадаю, варто відразу піти на розшуки, — схопилася Зоряна. — Можливо, ще нічого не сталося… Молодий, недосвідчений хлопчисько… — заспокоювала себе і нас.
— Піде Клітоцибер, — мовив Федір Драголюб, і всі зрозуміли, що командир передчуває щось загрозливо серйозне, бо посилає відразу свого давнього товариша ще з перших польотів, одного з найдосвідченіших біокіберів у нашому Центрі космічних досліджень.
— Зараз, Федоре, — тихо мовив кібер. — Лише хочу збагнути, що могло статися. До чого готуватись?
— Готуйся до всього. Ні на мить не вимикай зв’язку з кораблем. Певно, не даремно центуріани бояться цього плато…
Ще кожен вірив: нічого серйозного не могло трапитися на цій вже трохи відомій людям планеті.
— Я виходжу, — голос пролунав уже з де-клімаційної камери.
За хвилину ми побачили його на екрані зовнішньої панорами. Все було, як тоді, коли виходив Марк Енс. Лиш інший номер на блакитному скафандрі. Оранжева цифра «12» аж засліпила очі, коли Клітоцибер підійшов близько до телекаріуса.
— Добре видно його сліди. Тут дрібний пісок. Такий дрібний, наче брунатний пил. Я йду його слідами, командире.
Постать Клітоцибера повільно зменшувалась на екрані.
— Жодної рослини, ніяких ознак живого в цій пустелі. Аж не віриться, командире, що за двадцять кілометрів знаходиться найбільше центуріанське місто Керл. Дивне дике плато… Його сліди обриваються… Але ні… Це просто на пагорбі немає піску. Відчуваю, інженер затримався на цьому пагорбі. Похмурий, але красивий краєвид. Наш корабель звідси, як сріблястий бублик. Ось погляньте.
Клітоцибер увімкнув відеозв’язок, і ми побачили на додатковому екрані наш корабель очима біокібера. Наша «Центурія» справді видавалася срібним бубликом.
— Не вимикай відеозв’язок. До дідька енергоощадливість, — Драголюб сказав те, напружено вдивляючись в екран, на якому були сліди Марка Енса — відбитки гофрованих підошов на брунатному шарі пилу чужої планети.
— Інженер не поспішав. Ось тут він знову зупинився. Нікуди не поспішав і
