Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко
— Ходімо, — сказав Арлек — Зараз почнеться дощ.
— Гроза, — тихо мовила Ольда і міцно стиснула Арленову долоню.
Кінь на екрані знову заіржав. Десь далеко йому відповів другий кінь чи просто луна розмножила його голос. А сильний вітер куйовдив білу гриву.
— Ходімо.
— А потім знову буде сонце. Після грози, Арлене. І мокрий кінь кумедно так…
Вони вийшли з кінозалу. Надворі вже вечоріло. Дощ ішов сильний.
— Твої батьки вдома? — запитав Арлен.
— Не знаю. Батько, мабуть, пише, а мама, може, й на роботі, — відповіла Ольда відсторонено і безбарвно, мов про когось чужого і байдужого. Підняла комір сірого плаща: — А що тобі мої батьки?
— Та ні, я просто…
Арлен розкрив велику парасолю, по ній залопотіли дощові краплі. Ольда сховалася під оранжевий дашок, притулилась до Арлена.
— Ходімо знову до мене, — мовив хлопець.
— До тебе?
— Так. Мій батько, мабуть, удома, але він у мене молодець, ти ж знаєш… Він до нас і не загляне.
«Іване Моревілю!
Шановний Голово земної Ради!
За непідтвердженими даними енергетична установка «Юліора» негативно впливає на життєдіяльність людей та біокіберів. Просимо створити комісію для вивчення цього впливу.
Головний конструктор геліо-бульєрної установки «Юліора» — Андрій Стиг.
Головний інженер Білозерського енергоблоку — біокібер Раг.
Оператор «Юліори» — біокібер Дасій».
Це було рік тому…
Арлен побачив її вперше на концерті старовинних інструментів.’ Вона трохи запізнилась на початок і зайшла до зали, коли вже вимкнули світло. Арлен навіть не помітив, як на вільному місці поруч з ним з’явилась молода жінка.
Він слухав, як виводить сопілкар, дивився, як кумедно метушиться той, що з бубоном, і раптом спостеріг її волосся, золоте волосся, і золотого павучка з бурштиновою кулькою. тільця в тенетах… Довго не міг відвести погляду. Чомусь пригадав фотографію матері. Хоча мати, здавалось, зовсім не була схожа на ту жінку з золотистим волоссям і золотим павучком-прикрасою на лівій скроні, ало свою матір Арлен уявляв такою ж красивою, одухотворено спокійною.
— Як тебе звати? — спитав несподівано для самого себе. Власне, тільки подумав, але вголос, і жінка (вона була помітно старшою за Арлена) поглянула на нього і ледь помітно посміхнулася, якусь мить зосереджено дивилася, ніби щось зважуючи.
— Марія, — мовила тихо.
Це було рік тому. Арленові тоді було двадцять шість. А дощ ішов сьомий місяць.
До закінчення концерту він не сказав більше жодного слова, відчував навіть ніяковість за свою безцеремонність, хоч, видавалось, Марія і не образилась, але картав сам себе: «Хлопчисько! Невихований хлопчисько!» Та коли віддзвеніли цимбали, коли замовкла сопілка, коли увімкнули яскраве освітлення і глядачі почали збиратись додому, а Марія підвелася з крісла і, ніби вагаючись, попрямувала до виходу, він порівнявся з нею і запитав:
— Тобі сподобалось?
— Так, безумовно, — відразу всміхнулася Марія, ніби чекала його запитання. — Такі концерти зараз просто рідкість. І де вони лиш познаходили ці інструменти? Це ж старезні інструменти…
— З музеїв, мабуть…
— Так… Але як звучать! Так просто і прекрасно. Правда?
— Де ти живеш? Нам часом не по дорозі? Марія посміхнулась:
— Ми можем просто погуляти… Як тебе звати, хлопче?
— Арлен… Арлен Завіра…
Того вечора вони кілька годин блукали під дощем, часом зупиняючись під якимось пластиконовим дашком на зупинці чи сідаючи у напівпорожній салон рейсового гравітобуса, а потім знову виходячи у мряку міста, але того вечора і дощ видавався Арленові доречним, навіть лагідним і веселим, дощ лоскотав обличчя дрібними краплями. Арлен розповідав Марії про себе, про навчання в університеті, про роботу на «Юліорі», про свого батька, матір, хоч і не сказав ні разу, що Марія нагадала йому про неї. Марія слухала і ледь помітно всміхалася, але про себе не розповідала нічого.
Вони домовились про зустріч наступного дня. І Арлен летів мов на крилах до центрального білозерського парку. Марія прийшла. Вона видалась набагато молодшою і ще прекраснішою, ніж була вчора. Блукали парком, вийшли до озера і розмовляли, розмовляли, розмовляли… Аж самі дивувались, що їм є про що говорити так без угаву і так захоплено. Арлена навіть не ображало, що Марія називала його хлопчиком… «Мій любий хлопчику», — якось мовила вона. Арлен тоді аж зіщулився від дивного відчуття захоплення, ніжності і ще невідомо чого.
Сказати б, що Арлен уперше за свої двадцять шість покохав — так ні. Але ще ніколи це почуття не було таким всепоглинаючим і таким… хворобливим. Він сам відчував, як це почуття випалює його зсередини, поступово дематеріалізує, позбавляє волі, позбавляє всіх інших бажань, окрім одного-бачити її кожної хвилини, лише її, а все інше, весь навколишній світ хай навіть зникне назавжди! Під великою парасолею вони сиділи на березі озера. Водяне плесо мерехтіло, густо подзьобане краплями. Бачити її! Щохвилини бачити!