Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко

красиве блискуче тіло, і його засапану морду з чорною зірочкою на лобі, і його нашорошені вуха на тлі блакитного-блакитного неба без жодної хмарини. Білий кінь наближався. Було вже чітко видно обриси його тіла. Стежка звивалася серпантином, і кінь повертався час від часу то своїм лівим, то правим боком. Він біг стежкою серед високих трав. Яскраво світило сонце, виповнюючи все навколишнє соковитими барвами літа. Білий кінь, на якусь мить зник у високій траві вже на останньому згині стежки, вихопився знову з жовто-зеленого моря і був уже зовсім поряд: красивий, якийсь навіть усміхнений, довгогривий. Голосно заіржав, ніби з чогось радіючи, і здибився, показуючи людям своє блискуче черево у променях теплого сонця.

— Ходімо, — сказав Арлек — Зараз почнеться дощ.

— Гроза, — тихо мовила Ольда і міцно стиснула Арленову долоню.

Кінь на екрані знову заіржав. Десь далеко йому відповів другий кінь чи просто луна розмножила його голос. А сильний вітер куйовдив білу гриву.

— Ходімо.

— А потім знову буде сонце. Після грози, Арлене. І мокрий кінь кумедно так…

Вони вийшли з кінозалу. Надворі вже вечоріло. Дощ ішов сильний.

— Твої батьки вдома? — запитав Арлен.

— Не знаю. Батько, мабуть, пише, а мама, може, й на роботі, — відповіла Ольда відсторонено і безбарвно, мов про когось чужого і байдужого. Підняла комір сірого плаща: — А що тобі мої батьки?

— Та ні, я просто…

Арлен розкрив велику парасолю, по ній залопотіли дощові краплі. Ольда сховалася під оранжевий дашок, притулилась до Арлена.

— Ходімо знову до мене, — мовив хлопець.

— До тебе?

— Так. Мій батько, мабуть, удома, але він у мене молодець, ти ж знаєш… Він до нас і не загляне.

«Іване Моревілю!

 Шановний Голово земної Ради!

За непідтвердженими даними енергетична установка «Юліора» негативно впливає на життєдіяльність людей та біокіберів. Просимо створити комісію для вивчення цього впливу.

Головний конструктор геліо-бульєрної установки «Юліора» — Андрій Стиг.

Головний інженер Білозерського енергоблоку — біокібер Раг.

Оператор «Юліори» — біокібер Дасій».

Це було рік тому…

Арлен побачив її вперше на концерті старовинних інструментів.’ Вона трохи запізнилась на початок і зайшла до зали, коли вже вимкнули світло. Арлен навіть не помітив, як на вільному місці поруч з ним з’явилась молода жінка.

Він слухав, як виводить сопілкар, дивився, як кумедно метушиться той, що з бубоном, і раптом спостеріг її волосся, золоте волосся, і золотого павучка з бурштиновою кулькою. тільця в тенетах… Довго не міг відвести погляду. Чомусь пригадав фотографію матері. Хоча мати, здавалось, зовсім не була схожа на ту жінку з золотистим волоссям і золотим павучком-прикрасою на лівій скроні, ало свою матір Арлен уявляв такою ж красивою, одухотворено спокійною.

— Як тебе звати? — спитав несподівано для самого себе. Власне, тільки подумав, але вголос, і жінка (вона була помітно старшою за Арлена) поглянула на нього і ледь помітно посміхнулася, якусь мить зосереджено дивилася, ніби щось зважуючи.

— Марія, — мовила тихо.

Це було рік тому. Арленові тоді було двадцять шість. А дощ ішов сьомий місяць.

До закінчення концерту він не сказав більше жодного слова, відчував навіть ніяковість за свою безцеремонність, хоч, видавалось, Марія і не образилась, але картав сам себе: «Хлопчисько! Невихований хлопчисько!» Та коли віддзвеніли цимбали, коли замовкла сопілка, коли увімкнули яскраве освітлення і глядачі почали збиратись додому, а Марія підвелася з крісла і, ніби вагаючись, попрямувала до виходу, він порівнявся з нею і запитав:

— Тобі сподобалось?

— Так, безумовно, — відразу всміхнулася Марія, ніби чекала його запитання. — Такі концерти зараз просто рідкість. І де вони лиш познаходили ці інструменти? Це ж старезні інструменти…

— З музеїв, мабуть…

— Так… Але як звучать! Так просто і прекрасно. Правда?

— Де ти живеш? Нам часом не по дорозі? Марія посміхнулась:

— Ми можем просто погуляти… Як тебе звати, хлопче?

— Арлен… Арлен Завіра…

Того вечора вони кілька годин блукали під дощем, часом зупиняючись під якимось пластиконовим дашком на зупинці чи сідаючи у напівпорожній салон рейсового гравітобуса, а потім знову виходячи у мряку міста, але того вечора і дощ видавався Арленові доречним, навіть лагідним і веселим, дощ лоскотав обличчя дрібними краплями. Арлен розповідав Марії про себе, про навчання в університеті, про роботу на «Юліорі», про свого батька, матір, хоч і не сказав ні разу, що Марія нагадала йому про неї. Марія слухала і ледь помітно всміхалася, але про себе не розповідала нічого.

Вони домовились про зустріч наступного дня. І Арлен летів мов на крилах до центрального білозерського парку. Марія прийшла. Вона видалась набагато молодшою і ще прекраснішою, ніж була вчора. Блукали парком, вийшли до озера і розмовляли, розмовляли, розмовляли… Аж самі дивувались, що їм є про що говорити так без угаву і так захоплено. Арлена навіть не ображало, що Марія називала його хлопчиком… «Мій любий хлопчику», — якось мовила вона. Арлен тоді аж зіщулився від дивного відчуття захоплення, ніжності і ще невідомо чого.

Сказати б, що Арлен уперше за свої двадцять шість покохав — так ні. Але ще ніколи це почуття не було таким всепоглинаючим і таким… хворобливим. Він сам відчував, як це почуття випалює його зсередини, поступово дематеріалізує, позбавляє волі, позбавляє всіх інших бажань, окрім одного-бачити її кожної хвилини, лише її, а все інше, весь навколишній світ хай навіть зникне назавжди! Під великою парасолею вони сиділи на березі озера. Водяне плесо мерехтіло, густо подзьобане краплями. Бачити її! Щохвилини бачити!